бачиш, що на дерево їдеш?
– А тобі його жалко? – Водій вийшов із кабіни. – Он усе пропадає пропадом, а ти – дерево. Знайшов, що жаліти.
Але батько витяг із кишені чорний складаний ножик, обережно провів рукою по знівеченому стовбуру, на якому, ніби кров на свіжій рані, виступив мутний сік. І саме цієї хвилини мені здалося, що поранене не дерево, а батькова душа. Саме цієї миті, коли він ножиком обрізував рвані краї стовбура, я бачила, як страждає батько. Уже не було хати, уже не було двору, але ще були оці верби, осипалися в траву пахучі груші-дички, і все тут було до болю рідне, і не вистачало сили отак враз поїхати звідси назавжди.
– Нащо це ти, Миколо? – підійшов до батька дядько Василь. – Однак пропаде.
– Чого вона пропаде? – Батько спішив зачистити дерево й не відривався від роботи. – На весну молодою корою затягнеться і буде як нова, – пожартував невесело.
– А ти хіба не будеш пилять? – Дядькові очі стали вузькими щілинками. Він часто мружив їх, наче боявся, щоб хтось не побачив там приховану думку.
– Ні, нехай живуть. Я їх садив, щоб росли. – Батько провів рукою по білому, вже гладко затесаному стовбуру.
– Тю, дурний. Стільки дров – на дві зими вистачить. Не ти, так хтось інший поріже. А втім, дивись сам… – І щілинки дядькових очей сховали недобру думку.
Знову настало літо. На новому місці нас, переселенців, була ціла вулиця. Хто переїхав раніше, уже обживався, а хтось лише вселявся в недобудовані хати. Кожну новоприбулу сім’ю зустрічали всією вулицею. Розпитували, що там удома, хто іще виїхав, а хто лишився. Наш сусіда, дядько Василь, зводив собі будинок у самому кінці вулиці. Якось під вечір виглядала мати корову з паші й побачила, як до Василевого двору під’їхали автомобіль і трактор з причепом.
– Миколо! – гукнула вона батькові, що саме стругав дошки під майбутню веранду. – Василь приїхав, так іди поможи.
Батько не йшов, а біг до гурту, що вже обступив дядька Василя біля грузовика. Але чим ближче він підходив, тим повільнішою ставала його хода. Дядько побачив батька і пішов йому назустріч.
– Здоров, сусіде, – простягнув руку, але батько не помітив тої руки.
Заціпенілим поглядом він дивився на вербові колоди, навантажені на причеп. Скручені залізним дротом одна в одну. А із самого верху лежала колода з великим рубцем, затягнутим молодою корою.
м. Мена, 1990 р.
На березі Хозарського озера
Москальське золото
Я й досі там блукаю. Села давно немає, а я наче загубилася в часі. Пливе мій човник прибувною водою. А вода хлюп і хлюп об дерев’яні бортики. Я правлю веслом: то підганяю човен, то стримую, щоб роздивитися, як затопило Рипаків хутір. Хати по самі вікна у воді. Он тітка Ольга ловить курей, що позабігали на стріху курника. Тітка в човні. А кури тікають, тільки-но човен підпливає. Кричать, налякані водою, і тітка кричить: на курей, на свою долю й на бабу Мокрину, що голосить на вишках у клуні. Мені не видно баби – я лише чую, як вона голосить. Вода розносить той плач далеко. І крик діда Рипака розносить. Дід сердиться