хліба і дві цибулини.
«Коли це я їв? Це, мо’, ще тоді, як…» – намагався згадати й не міг. Відчув, що в грудях трохи попустило, легенько ворухнувся. Болить, але дихати дає. Спробував підвестися. Мов боячись упасти кудись нижче підлоги, став рачки. Підлога таки гойднулася, і він упав на неї обличчям.
– Нате вам, от, – промовив до когось і витер кров, що потекла з губи по підборіддю.
Застогнав уголос і аж стрепенувся від того болю в собі. «А як не вмру? А як?.. Ні, треба, щоб уже все. Годі». Перевів погляд на великий чорний гак у стелі, де колись висіла його колиска. «Скажуть: і Яшко, як Павел Стручок, торік із горілки… Нехай кажуть. Аби ж воно само вмерлось». Знову заплющив очі, подумав, що і путньої мотузки в хазяйстві немає.
Ледве зіп’явся на руки й поволі підвівся на ноги. Але вони так тремтіли й підгиналися, що ступив лише крок і опустився на лаву під вікном. «Таки вмру. Хоч би знать, який сьогодні день? А тобі наче воно не однаково, – відповів сам собі. – Добре, що буде в чому покласти». У порожній материній скрині, що стояла за ліжком, на дні лежав один-єдиний вузлик. Було, відчиняв скриню, прикидав, за скільки можна віддати, але щоразу щось спиняло, не давало винести з хати останній скарб. Тепер Яшко аж осміхнувся. Уявив себе у труні, в новому й чистому. Мати б сказала: «Лежав як лебідь. Е-ех… Куди ото Василина попхалася з самого ранку?» У вікно йому було видно, як сусідка, стара баба, ішла вулицею, важко спираючись на ціпок. Яшко не любив її, навіть побоювався.
Коли, два роки тому, померла мати, зійшлося чимало народу. Батюшка, правда, не приїхав, бо нікому було постаратися, а свого в селі тоді ще не мали. Одна півча. Позносили сусіди хто що. Наставили на стіл. Яшко до обіду терпів. Стояв скорботно біля труни. Хтось із далеких родичів хлипав позаду, а йому не плакалось. Дивився на сині, навік стулені вуста й ніби чув: «Умру я, синок, пропадеш і ти. Десь під плотом або в кучугурі. Нікому буде тебе шукать». Запекло тоді в грудях Яшка, зарізало в очах. Він аж задихнувся від туги, що підступила до серця. Не витримав, узяв зі столу пляшку. Прокинувся під повіткою, бо хтось боляче вдарив по спині палицею.
– П’янюга клятий! Щоб ти був смоли гарячої напився. – Над ним стояла Василина. Лаяла крізь сльози і розмахувала ціпком.
– Не гавкай. Чого розгавкалась у моєму дворі?! – Яшко підвівся, озирнувся на порожню розчинену хату. – А мати де? – спитав, похитуючись на ногах.
– Добрі люди поховали й оплакали. А ти… Сучий ти син! – Повернулася й пішла з двору, утираючи зашкарублою долонею очі. На якийсь час Яшко мов закам’янів. Безтямно дивився на розчинену хвіртку, потім упав на коліна, ударив кулаками об землю.
– Прости мені, мамо! Прости, якщо чуєш! Завинив я перед тобою. Ох і завинив.
Василина давно минула Яшкову хату, а він сидів і дивився крізь сіру шибку на порожню вулицю. «Це, видно, сьогодні неділя, бо чого б вона ото йшла». Думки обганяли одна одну у важкій голові, ніби Яшко силувався для себе щось зрозуміти.
Спробував знову стати на ноги. Став, але заточився. Заточуючись,