розмова так і не розпочалася. Це муляє мені душу і крає серце. Навіть не знаю, який вступ зробити…
Історія друга. Франківська капелюшка Наталка
Олег мугикав собі під ніс якусь мелодію, коли я повернулася ввечері з офісу. На плиті починав посвистувати чайник. Ми живемо в дуже красивій частині Львова. І нехай не престижній, байдуже, але у нас так зелено, так осібно, бо навколо самі приватні садиби. А там… квіточки-кущики, вазончики, стрижені газони з гойдалками під накриттям, недільні шашлики.
Я щаслива. Як я люблю, коли він є удома! Затишно так і безпечно: ходить собі по хаті, гримає дверцятами льодувки,[vi] смажить яєчню чи варить кавусю на обох. Звичайно, по великих святах, коли в нього на роботі цікаве замовлення, а на рахунку – солідна передоплата. У вітальні стоїть його чоловіче грубе взуття, а поруч мої пантолетки. Так зворушливо… Зовні він – вікінг, а в душі – дружній, уважний і люблячий, справжній партнер – завжди прийде на допомогу і порадить. Відремонтує усе, що тільки можливо, – це його фішка. Олег не просто вміє все лагодити – він справжній домашній майстер. А що вже у любовній сфері не простак – то це таки мені заканало. От тільки, як це зберегти – питаннячко, я вам скажу, не з найлегших. І не треба нести дурню про дітей. Ще жоден шлюб не врятували нащадки!
– Привіт! Ти вже вечеряв? – цікавлюся, заглядаючи у холодильник.
– Так, Лялько. Ми з Борисом їздили до одного солідного замовника під Стриєм. А там накрили та-аку поляну, – він здіймає брови. – Хоч тиждень жери. От тільки чаю зараз захотілося. Як справи на роботі?
– Нормально. Починаю новий проект.
– Це добре, – робить висновок він і йде до свого кабінету, тримаючи в руках чашку гарячого чаю. – Будеш теж?
І ні тобі зацікавлення, про що проект, ні запитань «чому?». Дивний він. Якийсь не такий, як завжди. Чужий чи що… Щось сталося, щось між нами зламалося. Як же це мене мучить! Може, й справді обмірковує, як нам розлучитися з найменшими втратами? Мені, звісно, до болю прикро, але що вже тут поробиш?! Кредит – ось що його втримує міцніше, ніж штамп у паспорті! Виплатити його поки що нічим. А продати квартиру, що в заставі, важко, та й невигідно у нинішній кризовій ситуації. А зі штампом простіше: спільних дітей нема, прийшли до суду і за взаємною згодою розбіглися. Тільки чому за взаємною? Я ще не впевнена, що це мене влаштує! Хоча… І куди тільки ті почуття поділися?
Я є я, зі своїми примхами і забаганками: я не люблю, коли поперед мене. Коли наперекір і невпопад, я ненавиджу, коли пахне сигаретним димом у мене вдома, коли гора посуду в мийці та розкидані шкарпетки по квартирі. Я буду скандалити за кожну неприбрану крихту на столі й брудні пантофлі у передпокої, нічні дзвінки (після двадцять третьої) і понаднормову роботу у вихідні. Рибалку з друзями від ранку до полудня – я теж не заохочую, люб’язності зі старими знайомими вертихвістками мені теж рішуче не подобаються… І ще купа такого дрібного «за що», через яке я можу запиляти на смерть. А що?! Назвався грибом – лізь у борщ.