недоречне й нетактовне, бо якщо немає певної мети, як у мене, то справді можуть бути проблеми і тоді вже зовсім не потрібно обговорювати цю вразливу тему. А якщо криза в сімейних стосунках, як у мене?! Але ж люди такі доброзичливі, що аж гай гуде.
– Ну, так і роби! Бери приклад з мене.
Ото вже, Нінка й справді зразок для наслідування.
– А малі твої з ким? Невже чоловік погодився?!
– Він у мене такий! Усе розуміє. Але в нас є домогосподарка. Тож ноу проблем! Агентство залишила на свого заступника. Він у нас гей, – підсміюється, – та з такими людьми дуже комфортно працювати. Хоча мені буде так жаль розставатися з ними всіма, бо за півроку ми плануємо перебратися в Маямі. Там і тепліше, і спокійніше.
Заздрю їй білою заздрістю. Мені все це видається надзвичайно феєричним.
– А насиджене місце чим дошкулило? – дивуюся я.
– Чикаго?! – здивовано перепитує. – Та ти що?! Там же постійно стріляють. І білих – на пальцях перелічити.
– Як це «стріляють»? – округлюю очі від здивування, а перед очима постає багряна пелена.
– Дуже просто: проїжджаєш поблизу негритянських кварталів і чуєш постріли. Мій чоловік уже купив собі якусь там «емку», чи як її. Для впевненості. А нещодавно на сусідній вулиці якийсь маніяк розпотрошив стару бабку. Видовище було-о! У всіх новинах показували. Бо це вже його третє вбивство. Гидота, ще й яка!
Мені робиться зле від її оповідей. А ще кажуть «жити, як у США; працювати, як у США». Та там же просто страшно! А тут хоч і притискають тих нещасних українців, хоч і дусять їх податками і новими обмеженнями, але всі мовчать і терплять. Терплять ті реформи, тарифи… Хоча це все справді ліпше, без стрілянини.
– Нінко! А не шкода тобі, що ти з такої благополучної європейської країни, як Чехія, чкурнула в ті урбанізовані Штати? – запитую я з нерозумінням.
– Ні, ну що ти! – відмахується від запитання Ондорська, попиваючи запашну колумбійську каву. – Все що не робиться, робиться на краще. А я люблю ризик і мандри. Для мене тупцювання на місці – смерть! У житті мені потрібна динаміка, розумієш?!
Як же тут не зрозуміти! Куди вже більша динаміка, як маніяки-убивці за рогом, карколомне ралі під кулями, а між тим робота і дім з трьома дітлахами! Американські гірки, одним словом. Тут ще бракує вранішніх пробіжок і вечірніх променадів. Мазохістка якась, Господи помилуй!
– Нінулю, треба ж і собі трохи часу приділити, – повчаю приятельку, співчуваючи інтенсивності її життя.
– Ну ти даєш! Я тричі на тиждень у фітнес-зал ходжу, – посміхається Нінка.
І тут встигає! Справжній екшн!
– Я звикла за собою доглядати, коли ще моделлю підробляла. Після народження першої дитини, – уточнює вона, – грошей бракувало. То я тоді й у басейн ходила, і педикюр-манікюр регулярно робила. А тепер лише раз на два тижні.
Мої очі скоса дивляться на її ідеально полаковані нігті.
– Боже, а які там панянки дефілюють! Усі на одне обличчя, з розкішними бюстами, білосніжними усмішками й копицями волосся, що спадає з плечей.
– Родина чи що? –