впевненою в собі? На курси якісь походити чи що?!
– Добридень, Володимире Павловичу! – намагаюся триматися переконливо.
У кабінеті шефа сидить Захар, його заступник. Обоє, як за командою, вирячуються на моє зімпровізоване декольте, від чого я ніяковію й рефлекторно застібаю нижній ґудзик. На біса я його розстібала?!
– Сідайте, Олено, – несхвально округливши очі, пропонує наш головний. – Як просувається ваша робота?
– На наступний номер колонка вже майже готова, – нахабно брешу, аж долоні впріли.
– Добре. Це добре, що ви так оперативно працюєте, – ніби між іншим зауважує. – Але ми тут із Захаром Івановичем довго радилися й вирішили ліквідувати розділ психологічної підтримки…
Бац! І вазоном з вікна прямісінько у тім’ячко! Так я і думала. Процесор завис… Очі фіксують тільки чорно-білий спектр.
Писати я почала давно, ще в школі. Тодішні мої твори постійно викликали захоплення вчителів-мовників. А секрет мого успіху зовсім простий: я була нахабною брехухою. Чого не знала – те домислювала, чого не було – те вигадувала. Від цього наша стара порепана школа з розмальованими смердючими туалетами і наскрізь трухлявою бібліотекою у творі видавалася урбаністичною будівлею майбутнього з незвичним навчальним процесом. Мене за ці фантазії нагородили грамотою і привселюдно похвалили на загальношкільних зборах. А твір про маму скидався на опис супермоделі з агентства «Еліт» у Парижі. Рідненька, яку викликали особисто до завуча, аж сплакнула. Хоча я насправді бачила її такою! А хіба може бути хтось гарніший за маму?!
Ось так, зрозуміла я згодом, і пишеться усе решта. Моїм улюбленим жанром стала, звісно ж, фантастика, і я почала успішно атакувати всі тодішні газети й журнали: «Піонерська правда», «Студентський меридіан» та інші. Тобто я вже тоді знала, що моє покликання – писати. І писала аж до сьогодні…
Старий провадить своє, не звертаючи ніякої уваги на мій шок:
– Він не надто фаховий. Іноді й зовсім нудний… Правильно я кажу? – звертається вже до заступника.
Захар підхоплює:
– А нам потрібне щось оригінальне, цікаве й головне – актуальне. Розумієш, Олено?
– Я… розумію, – поступово мова таки повертається до мене.
– Ну, може, маєш якісь ідеї? – ніби з цікавістю.
Е, то мене не звільняють! Фу, аж легше стало. І відразу все заблимало, повертаючись до звичної колірної гами. Я замислилася.
– Ти не мусиш поспішати. Якщо на наступний номер колонка забита, то нехай вже, – каже заспокійливо. – А от надалі треба щось змінити радикально. Ми отримали можливість трохи розширити наші обсяги. Тож думай!
– Авжеж, – відповідаю і відразу ж несподівано для себе випалюю: – Я могла би щомісяця писати цікаві історії про те, що на сніданок їдять різні соціальні прошарки і відповідно подавати рецепти тих страв.
Старий тримає паузу. Захар скептично примружив одне око.
– Ні, щось не дуже, – скрививши свої тонкі, як у вовка, губи проціджує він, – креативу нема.
– Ви,