вічі Федька. – Мені приємніші навіть пугачеві заводи, аніж гудки заводів. Ліпше дивитися, як восени сповивають землю сиві старезні тумани, аніж нюхати вуличну пилюку асфальту.
– На заводах теж треба комусь працювати, – не здавався Федько. – І грюкіт металу, що звалюють у доменні печі, теж потрібно комусь слухати.
– То нехай там працюють ті, кому до вподоби таке життя. Ось ти, наприклад, де б хотів працювати?
– У суді.
– Суддею закортіло стати? – пустила шпильку Катря.
– Так. Суддею. А що в цьому поганого?
– Просто так запитала. А я вирішила остаточно: хочу бути вчителькою української мови.
– І вчитися заочно?
– Так.
– І які ж то знання ти отримаєш, коли будеш на заочному відділенні? – Федір іронічно посміхнувся. – Як у нас кажуть: «Стук, грюк, аби з рук»?
– Чому? Я ж буду вчитися не задля диплому, а для себе. Наберу в бібліотеці книжок і буду над ними працювати в поті чола. Усе! Жереб кинуто, як сказав Юлій Цезар.
– А батьки про твої наміри знають?
– Ще ні. Але, гадаю, вони мене зрозуміють і не будуть заперечувати.
– І все-таки, не тут пуп землі, – сказав Федько, зрозумівши, що Катерину ще ніколи й ні в чому йому не вдавалося переконати – така вже вперта в неї вдача.
– Можливо. Але зараз я нутром відчуваю: моє місце тут.
За розмовами вони не помітили, як підійшли до лісу, котрий зустрів їх цілковитою тишею й запахом стиглої суниці.
– Не місце, а синій птах, як невловиме щастя, – усе ще не міг заспокоїтися Федько.
– Тіпун тобі на язика! – спалахнули гнівом очі Катерини, але лише на коротку мить, бо вона помітила галявину кущиків із невеличкими різьбленими листочками, посередині яких на тоненьких ніжках красувалися стиглі ягідки суниць.
Дівчина присіла й почала збирати ягоди.
– Цур, моє місце! – крикнула вона Федькові, швидко кладучи до відерця ягідку за ягідкою.
Федір не послухав її, нахилився, зірвав стебельце. На ньому було кілька достиглих червоних ягід, одна зеленувата і навіть одна маленька квіточка з білими пелюстками, на якій завмерла прозора крапелька вранішньої роси.
– Катрю, дивись, яке диво.
Катерина залишила відерце посеред галявини, підійшла до Федора.
– Що тут у тебе?
Федір підніс стебельце до її обличчя. Вона взяла його в руки, покрутила напроти сонячного проміння.
– У крапельці роси сховалося сонечко, – тихо сказала вона, ніби боячись сполохати цю мить.
Катря піднесла до губ Федора стебельце, і найбільша, найсоковитіша ягідка легенько торкнулася його на рівні відкритих вуст. Хлопець дивився на неї якось незвично, пильно, із захопленням, тепло, точнісінько так, як у її сні. Катря невідривно спостерігала за його губами, які поволі, не поспішаючи взяли із стебельця червону ягідку. Федір скуштував її, а Катря не могла ніяк відвести погляд від його губ, бо на них лишилася маленька, червона крапелька. Їй здалося, що суницями пахне не весь ліс, не галявина,