диви, який гад цей Іван Максимович! – із гнівом сказала Катря. – Недаремно ж мій дід його недолюблює.
– Твій дід – золотий чоловік.
– А ти на Федька зла не тримаєш?
– Ти що?! Він-то до чого? Він мій друг.
– Уже йду! – крикнув той і попрямував до них.
– Ну що? Знайшов боровика? – спитав Роман.
– А! – махнув хлопець рукою. – Які там боровики? Так, пройшовся лісом, щоб спокійніше на душі було.
– Ти все ще хочеш до сільгоспінституту вступати?
– Ще два роки попереду. Можливо, піду до юридичного.
– А я не передумала, – всунула свою копійку Катря. – Хочу бути вчителькою.
– А ким же ще ти можеш стати? Мною та Ромком із дитинства командуєш, як хочеш, – пустив шпильку Федір.
– Хм, – Катря невдоволено відкопилила губу, – можна подумати, що жінки бувають лише вчительками.
– І підводниками, і лікарями, і космонавтами, – продовжив її думку Федір. – Не хочеш стати першою жінкою-космонавтом, нога якої ступить на далекий і невідомий Марс?
– Дурень ти, Федьку, – з осудом блимнула на нього Катря виразними очима: – Та ще й набитий.
– Не сваріться, – спокійно мовив Роман.
– А ти, Ромку, куди підеш вчитися? – спитала, вже заспокоївшись.
– Мені не доводиться вибирати. Шлях один – у ПТУ.
– Але чому? Можна спробувати хоча б у технікум, – озвався Федько.
– Ви гадаєте, що я не йду до технікуму через свої трійки? – спитав Роман.
– А то ж чому? – Катині брови злетіли вгору, розправилися, як крила.
– По-перше, у ПТУ годують тричі на день, дають гуртожиток, стипендію, направлення на роботу. А по-друге, – Роман на мить запнувся, – по-друге, треба йти швидше працювати. Не можу ж я у матері сидіти на шиї? Треба їй дати змогу відпочити.
Усім стало якось ніяково і решту дороги додому вони йшли мовчки, лише іноді перекидаючись малозначущими фразами.
Цього дня Катря, напевне, вперше в житті сказала неправду. Була неділя, не треба було поспішати до школи, і вона вирішила досхочу виспатися. Але, як завжди, прокинулась о сьомій і довго крутилася, кутаючись простирадлом, доки знову задрімала. Їй наснився свій 10-Б клас, але чомусь поруч із нею сидів не Ромко, як завжди, а Федько. Вона так близько бачила його темні сяючі очі, що хотілося дивитися в них до безкінечності…
– Чи думає ця спляча красуня прокидатися, чи буде відлежувати боки до обіду? – голос діда розбудив Катрю, але їй так кортіло додивитися сон до кінця, що вона невдоволено промурчала й знову закрила очі, але сон вже розвіявся, як вранішній туман на сонці.
– Ну, що, діду? – невдоволено пробубоніла вона й розплющила очі. – Мені такий сон наснився, а ти все зіпсував.
– Як проспиш до обід, то присниться й ведмідь, – посміхнувся дід. – Хіба б я тебе будив без діла?
– Які можуть бути справи в неділю вранці?
– А це ти сама спитаєш у свого кавалера.
– Хто? – спитала Катря, потягуючись у ліжку.
– Федько.
– Я