Навколо було сіро, непривітно, похмуро, бо вже кілька днів небо було в полоні важких хмар.
Федько обійняв дівчину за плечі.
– Ну, як ти, Катрю?
– Добре. Мати руку вивихнула, так я зараз взяла відпустку, що залишилася, і працюю за неї дояркою.
– Ми ж домовлялися, що поїдемо влітку разом відпочивати на море на ці два тижні, – дорікнув Федір.
– Поїдеш сам, як захочеш. Навіщо мені море?
– Катрю! Ти ріжеш мене без ножа! Ти ж не бачила моря, а повинна побачити, бо це не тільки здоров’я, а й краса.
– Ще встигну. Життя довге. А тут теж гарно.
– Ой Катрю, Катрю, – зітхнув Федір. – Чому ти не така, як усі?
– Бо я така одна, – посміхнулася дівчина. – Ось і все. Ти ж за це мене кохаєш? Чи не так?
– За все! Я кохаю тебе за все й ладен тобі пробачити всі твої дивацтва.
– У місті не такі дівчата?
– Ти що, ревнуєш?
– Запитую.
– Звичайно, що не такі.
– Устиг уже їх пізнати? Чи, може, й покохати?
– Не будь дурненькою, Катрю. Ти найкраща і в селі, і в місті.
Федір засунув носа під хустку Катрі й поцілував у шию.
– Ти пахнеш силосом…
– А чим же ще я повинна пахнути, коли працюю біля корів? – спитала Катря й схаменулася: – А конвалії? Моє тіло тепер не пахне конваліями?
– Пахне. Пахне конваліями, – відповів Федір і міцніше притиснув її до себе. – Хіба важливо, чим ти сьогодні пахнеш? Важливо, що ти є в мене і я кохаю тебе до нестями.
– Навіть у цій хустці?
– Навіть у хустці.
– І в калошах?
– Так. І в калошах.
– І ніколи не розлюбиш, чим би я не пахла?
– Катрю, ну ти й дурненька, – розсміявся Федір. – Хочеш цукерку?
– Хочу. Бо я ще й не снідала.
– Федько дістав із кишені цукерку з написом «Кара-Кум», розгорнув обгортку, кинув її в річку. Темні, невдоволені води одразу ж підхопили її й кудись за течією понесли. Він поклав цукерку до рота дівчини й сказав:
– Ти зараз схожа на голодне горобеня.
– Спасибі, що не на ворону.
– Може, підемо додому? Ти голодна, і холодно тут, сиро й мрячно.
– Ходімо. Тільки підемо вже по дорозі, а не через городи.
Вони пройшли кілька кроків, і Катрю зненацька знудило.
– Відвернися! – закричала вона й чомусь виблювала.
– Що з тобою? – сполохано спитав хлопець. – Чи отруїлася чим?
– Не знаю, – знизала плечима. – Ніколи такого ще не було.
Удома, коли вона з’їла тарілку борщу з індичатиною, її знову знудило й вирвало. І тут вдарила Катрі в голову здогадка, від якої зашуміло у вухах і несамовито закалатало в грудях серце. «Я вагітна», – подумала злякано. Вона лягла в ліжко й до вечірнього доїння не вставала, думаючи про щось своє. А за два тижні Катря вже напевно знала, що завагітніла. Федько від такої новини спочатку розгубився, а потім сказав, що треба готуватися до весілля, хоча планував оженитися після закінчення інституту. Закохані домовилися, що кожен із них про весілля, яке мало відбутися,