Але хотілося б, щоб у дівках ще походила хоча б з рік.
– Головне, щоб ви кохали один одного, – сказала бабуся.
– Я, звичайно, не маю права Катрі щось заборонити, – сказав невдоволений дід. – Але свою думку все-таки скажу.
– Кажи, діду, – посміхнулася вона.
– Я дійсно недолюблюю сусідку Поліну Лаврентіївну, бо вона пихата й нещира, а сусід наш Іван Максимович – найперший у колгоспі крадій.
– Тихіше ти, – шарпнула його за рукав дружина. – Ще хтось почує.
– Нехай чують, не при Сталіні живемо! – обурився дід. – У країні демократія і свобода слова, то ж не перебивайте мене. А якщо мати хитра, як лисиця, а батько – головний грабіжник колгоспу, то й дитина в них буде поганою людиною. Я не знаю, що лихого зробив Федько, але душею, – дід постукав сухим кулачком себе в груди, – серцем відчуваю, що він лихий, нещирий. Хоч убийте мене, хоч заріжте – негарний цей Федько, і все! Відчуваю це, знаю навіть, але чому – не можу пояснити.
– Тому що прізвище було Поросюк? – весело спитала Катря, щоб якось заспокоїти його.
– Він був, є і буде Поросюком! До речі, яке прізвище ти собі візьмеш, Катрю? – схаменувся дід і аж підхопився з місця.
Така реакція в нього була тому, що він дуже пишався своїм прізвищем – Гутник. Коли його дочка Марина виходила заміж, то він мало не на колінах благав майбутнього зятя залишити їй дівоче прізвище. Чоловік, щоб догодити тестеві, дав згоду, і мати, і Катерина носили прізвище Гутник.
– Я ще не думала над цим, – чесно зізналася Катря.
– Із Федьком не розмовляла про це?
– Ні.
– Так ти йому, Катрю, поясни, звідки йде наш рід, – голос діда пом’якшав. – Розкажи, що «гута» по-польськи означає домна, або інша піч для виплавки металів або скла, а по-німецьки «гюте», або «гауз» – це помешкання тих, хто працює у гуті. Це тобі не якийсь там Поросюк!
– Добре, діду, – згодилася Катря. – Мені теж подобається наше прізвище. Я поговорю з Федьком на цю тему.
– У важкий час, доню, ви надумали одружитися, – сказала мати. – Ніде нічого не купиш, лише й чуєш «дефіцит», «дефіцит». Усе тепер стало дефіцитом.
– То нехай Поросюк усе й дістає, – знов загарячкував дід. – Он до нього їздять у гості і секретар райкому партії, і голова райвиконкому, і начальник міліції, і навіть люди з відділу робітничого постачання.
– Діду, ти що, шпигуном працюєш? – Катря спробувала перевести розмову на жарт. – Слідкуєш, хто до кого приїздить?
– Маю очі, – пристрасно мовив той, – то й бачу все! Усі пруть до голови, як до свині-годівниці. А добро ж не його, а колгоспне. Усе розкрадається наліво й направо. Приїхали в порожніх машинах, а назад їдуть завантажені так, що колеса гнуться. Ось чому ми стали гірше жити! Бо доки будуть Поросюки панувати – не буде гарного життя простому людові!
Дід закінчив свою промову, стоячи за столом із піднятим догори вказівним пальцем. Катря не втрималася й пирснула зі сміху: надто вже кумедно він виглядав у моменти збудження.
– Що, Катрю, стрекочеш, як жаба в болоті? – голос діда полагіднішав. – А де ж ви жити