так, ніби це вона завинила, сказала бабуся.
– Із Сергійком? – з надією запитала онука.
– Він навідав сина, привіз йому цукерки, – ухилилася та від відповіді.
– Тобто він жив у батьків сам, а Сергійко був із вами?
– Так.
– Коли він приїде? – після довгої паузи спитала Катря низьким голосом.
– За два тижні, Катрусю, ластівко моя. Щось у вас іде не так, як треба.
– Знаю, бабусю, сама знаю.
– Треба щось робити.
– Дочекаюсь Федька – зроблю, – розгублено, думаючи про щось своє, відповіла Катря. – А ось що мені з тобою робити? У тебе поганий, чесно кажучи, вигляд. Я вважаю, що потрібно викликати фельдшерку, щоб тебе оглянула.
– Скоротили, Катрю, нашу фельдшерку.
– Тоді викличемо лікаря з району.
– Навіщо? Нещодавно він вже був у мене. Можливо, його допомога в цей час комусь більш потрібна, ніж мені.
– Усе одно викличу.
– Я ображуся. Почуваю себе добре, а тепер, коли тебе побачила, то й зовсім полегшало.
Бабуся померла несподівано, перед ранком, від нападу інфаркту. Перша в житті Катрі втрата боляче ранила її вразливу душу. Жінка відчула свою безпорадність перед неминучим плином життя й до крові кусала губи, не маючи сили стримати сльози, що лилися не з очей, а зі спорожнілої душі. Зі страхом та розпачем Катря дивилася, як разом із труною в землі зникає якась дуже світла частинка її дитинства, її життя, бо бабуся була втіленням доброти й покірності, любові й чуйності.
Федір був присутній на похованні, але Катря з ним ні про що не говорила – було не до розмов. Він пообіцяв приїхати за два тижні.
– Ти не приїдеш на поминки на дев’ять днів? – запитала Катря.
– Я не зможу. Дуже багато роботи, а в наш час втратити робоче місце – сама розумієш.
– Розумію, – покірно згодилася Катря.
Федір приїхав тоді, коли й обіцяв. Катря копала на городі картоплю. Вона побачила, як він зайшов на обійстя своїх батьків. Згодом Федько вийшов на свій город і через огорожу сказав Катрі:
– Вийди до берега. Треба побалакати.
Щось холодне, чуже й незнайоме було в його голосі, і в Катрі затремтіли коліна та руки, бо вона передчувала щось недобре. Швидко побігла в садок, кинула там лопату, наспіх вимила руки в умивальнику, витерла їх фартушком. Поправляючи долонями волосся, Катря аж побігла до річки.
Федір стояв у білій футболці та джинсах у тіні великої верби і жбурляв камінці у воду.
– Привіт! – підбігла до нього Катря і хотіла обійняти за шию, але він зупинив її порухом руки.
«Не думай про лихе, – важко дихаючи, намагалася заспокоїти себе, – то воно й минеться».
Вона пильно подивилася у вічі коханого. Вони були незвично порожні.
– Щось трапилось? – запитала насторожено.
– Ми… Я… Ми повинні розлучитися.
Ці слова прозвучали як грім серед ясного дня.
– Що? Що зробити? Розлучитися? – розгублено перепитала Катря, усе ще не вірячи в те, що почула. – Цебто як?
– Розлучитися – це значить, що ми не будемо разом.
– Розлучитися, –