їхню до владолюбства і домагання, при яких присвоюють вони навіть самі царства – імперії Грецьку і Римську, – вкравши до того державний герб царств тих, тобто двоголового орла, що є начебто по наслідству їхнього князя Володимира, що був зятем царя грецького Константина Мономаха і йому належав, хоч той Володимир насправді був князь руський київський, а не московський, від скіфів він походив. Згадаймо, нарешті, непостійне правління їхнє царське і знищення самих царів, яких кількох вони самі замучили злочинно, а одного продали полякам на убій. А доказано, що там, де нема постійної релігії і добрих норовів, там і правління постійного бути не може, і русаки ваші (тобто українці. – В. Ш.) будуть плазувати між москалями, як вівці між вовків» (с. 134–135). Автор загалом вважає, що Московія порушила свої обіцянки щодо України, а Петро І українців «гнітить і озлобляє безсоромно» (с. 210).
Цю настроєність автора «Історії русів» чудово, як на нашу думку, скоментував М. Драгоманов: «Якщо автор не любив московських порядків, то цілком не як вузький український націоналіст, а як оборонець прав людини (пор. промову, що він вкладає в уста Павла Полуботка перед Петром І на с. 229–230) і навичок новішої європейської культури – й замітна річ, що його виявлення московських порядків випереджають саме ті, які висловлювали великоруські ж ліберали й „западники“». І справді, ставлення до тиранії в автора «Історії русів» послідовно негативне. Через це він докладно описує кари, яким піддано тих, кого підозрювали в симпатіях до Мазепи, зокрема в Лебедині; підкреслюється, що за участь у війні проти шведів українці залишилися «без винагороди і подяки». Він засуджує Таємну канцелярію, вважаючи, що вона була «єдина в своєму роді у світі і тільки подобала до священної римської інквізиції», а Полуботкові автор вкладає в уста слова: «Кидати народи у рабство і володіти рабами та невольниками є діло азіатського тирана, а не християнського монарха, який має славитися і справді бути батьком народів» (с. 230). Міністерську канцелярію на Україні автор називає «вичадом великої тої санкт-петербурзької Таємної канцелярії» (с. 238). Про українців (русів) він каже: «Відомо по історіях, що цей народ був самостійний і самодержавний із найвіддаленішої давнини під управлінням своїх князів, досить славних великими своїми діяннями та війнами. Та перше нашестя та спустошення татарське з ханом своїм Батиєм завело його в протекцію литовську, а потім у з’єднання з Польщею. Це з’єднання розрушили самі поляки нечуваним і тиранським своїм правлінням, та свободу і вольність народну відновило правосуддя Боже, подвигнувши народ до неймовірної хоробрості та мужності» (с. 135–136).
Не можна оминути тут також ставлення автора «Історії русів» до шляхетства (до речі, це виразно свідчить, що твір написав не шляхтич, ось ще одне заперечення гіпотези про авторство О. Безбородька, який був князем, і свідчення на користь А. Худорби, який походив з дрібної старшини, і дворянство його рід отримав під кінець ХVІІІ століття, коли «Історія Русів» уже була написана):