Строганов, після чого історики отримали змогу зайнятися критичним аналізом твору. Кілька фактичних виправлень зробив ще Д. Бантиш-Каменський 1830 року, загалом же Д. Бантиш-Каменський покликався на „Історію русів“ близько 90 разів у тексті та примітках. Досить точно з наукового погляду схарактеризував „Історію русів“ М. Максимович: „Історія Кониського, написана в 60-х роках минулого століття, з браку матеріалів і надміру будівельної сили, – це тільки нарис такої, дуже бажаної для нас мистецької історії українського народу, він пройнятий духом життя й означує свій предмет вірно тільки в загальних його обрисах і тільки в небагатьох деталях. У великій частині деталей вимагає він подальшої обробки та переробки. А втім, деякі деталі цього нарису історії до сьогодні не втратили своєї ціни, і сьогоднішній історик не обійдеться без них, як це видно з нових творів Костомарова, що також зайво неприхильно поставився до Кониського“. У рецензії на збірку літописів М. Білозерського М. Максимович написав, що „Історія русів“, „як народна історична дума, повна животрепетного мистецького захоплення і сторожкого, вірного розуміння істотності подій та значення осіб, а в багатьох випадках вона залишається і єдиним джерелом історичного знання“. В інших статтях М. Максимович вказав на численні неправильні й бездоказні дані з „Історії русів“ („Перші часи Київського богоявленського братства“, „Історичні листи про козаків запорозьких“).
Критично виступив з аналізом „Історії русів“ С. Соловйов у статті „Нарис історії Малоросії до підкорення її цареві Олексію Михайловичу“, тут вказано багато історичних похибок „Історії русів“. У1849 році з’явилася стаття Клеванова (в „Московитянині“) „Про „Історію Русів“ Георгія Кониського“, в якій автор поглибив критику твору як історичного джерела, зробивши висновок, що він „ніяким чином не може бути джерелом для історика України, його автор дав твору занадто полемічний характер і тому припустився багатьох помилок“. Критично почав ставитися до „Історії русів“ П. Куліш, який раніше так захоплювався нею. В листі до М. Погодіна 1846 року він писав: „Не розумію тільки, чому друкування історичних українських джерел почато від літопису Кониського, коли маємо джерела в строгішому смислі слова, себто історичні твори“, – і пропонував до друку „Літопис Самовидця“, вважаючи, що той був би найкращим поясненням „Історії русів“. Далі свій критицизм письменник поглибив в епілозі до „Чорної ради“, в якім говорить, що стара література послуговувалася тільки „Історією русів“, але тепер наступив „момент історичного розроблення“ і що „новий погляд на історію козацької України почав проявлятися в друкованих і рукописних творах“, тобто П. Куліш визначив кінець романтичної історіографії і початок „здорових понять про історичні явища на Україні“.
Найбільш негативно й суб’єктивно поставився до „Історії русів“ цитований нами Г. Карпов, він обкидає твір лайкою: мовляв, писала людина без таланту, роздразнена, це фальшивий