І. Фальківський, В. Капніст тощо. Отже, маємо й тут літературну фантазію. Не дивно, що Хмельницький зображається тут як герой:
Цей образ зобража козацького героя.
Подібний грекам тим, од котрих впала Троя,
Помпею й Цезарю, що славнії у Римі,
Хмельницький рівним став ділами в нас своїми.
Далі говориться про його доброчинні справи, про те, що був він сином Вітчизни, а став батьком. Отже, і тут, як бачимо, образ героя у ренесансній традиції титанізується, хоча герой і не виводиться у півбоги, як князі Острозькі у С. Пекаліда.
Так виглядає перша, головна, частина «Історії русів», в якій автор до всіх гетьманів ставиться з пієтетом, видимо, прибільшуючи їхнє державне значення (виняток становлять тільки Кішка та Бородавка). Після Б. Хмельницького картина змінюється. І. Виговський у автора спершу навіть не гетьман, а тільки опікун Юрія Хмельницького, і саме Ю. Хмельницький нібито уклав Гадяцькі статті, і не в Гадячі, як свідчить їхня назва, а в Заславлі, а потім, нібито ховаючись од козацького обурення, втік на Січ. Сам текст статей переказаний вільно. І. Виговський при цьому зветься «природним поляком», що, звісно, неісторично, він походить з української поліської шляхти. Подається він хитрим і віроломним, гетьманом його нібито постановив російський боярин Б. Хитрово, через це й повстав проти Виговського полтавський полковник. Отже, події переказано знову-таки фантазійно. Бачимо тут своєрідну белетристичну інтригу: одурений молодий гетьман, підступний дорадник, втеча, сховані гроші, використання сторонньої оружної сили підступником – все це ніби взято із драми «Про Олексія, чоловіка Божого» (70-ті роки XVII cт.): згадаймо ситуацію з Гонорієм та Аркадієм і їхнім опікуном, ситуацію тільки пристосовано до українських умов. Дивно, що навіть Віленська згода 1656 року між Польщею та Москвою, яка так обурила козаків, тут подається як інтрига І. Виговського (адже був поляк, отже й віроломний, за логікою автора). В такому цілком белетризованому тоні й подається історія цього гетьмана. Полковник же Пушкаренко тут тип позитивний; звертає на себе увагу, що в цьому блоці автор постає як москвофіл (раніше такого не добачалося): і позитивна характеристика Пушкаренка, і осуд Конотопської битви, яка зветься «підлим супроти Росії учинком», і осуд Гадяцького пакту, бо він повертав Україну у союз із Польщею, – все це певним чином суперечить попереднім вільнолюбним засадам автора. Чому так сталося, своєрідна загадка. Може бути два тлумачення: перше – «Історія русів» була написана не одним автором, а кількома (про це говорив ще В. Іконников), і друге – москвофільством уже певним чином було заражено й найрадикальніші групи освіченого стану в Україні (наприклад, В. Капніст); його нема цілковито тільки в «Енеїді» І. Котляревського. Правда, описуючи подальший прихід в Україну боярина Г. Ромодановського, автор не промовчує і про його підступність та й звірства: «Він, як зустрічали його од міста з процесіями, помолившись і перехрестившись перед ними по-християнськи,