має тепер вольність і свободу? Воістину ніякої, а саму злобну химеру! Річні труди їхні і все, набуте потом їхнім, забирають у них воєводи та пристави: суд же й розправа в їхніх руках. І що ж зостається нещасному народові? Тільки злидні, туга, і стогін! Ви зі старшинами своїми збагатилися в Москві самими жінками, але й то за посаг їхній народ відплачує; і ти уподібнюєшся достеменно тому пастухові, який держить корову за роги, а інші її доять».
Смерть І. Брюховецького також подано не історично, а белетризовано. По тому твориться фабула про Д. Многогрішного, яка вклинюється у розповідь про П. Дорошенка (союз останнього з турками подається як самоохорончий акт), П. Суховія та М. Ханенка – про останніх розповідається коротко, а Д. Многогрішний ніби помер від ран, а не був, як насправді, засланий росіянами до Сибіру. Оцінка його назагал позитивна, народ його ніби оплакував, як «достойного їхнього начальника», попри свою сумирність був добрим гетьманом у війську, «визначним політиком і справедливим суддею в управлінні». Далі йдеться про І. Самойловича.
Як бачимо, розповідь про Руїну твориться своєрідними перекатами: від одного гетьмана до іншого із вставкою у текст листів, белетристичних пасажів, зокрема батальних, інтриг, змагань, але загальне настановлення до правителів Козацької держави того часу негативне (за винятком Д. Многогрішного) і суб’єктивне, факти густо змішано із фантазіями, поплутано дати; ставлення до Польщі тільки негативне, до Росії двояке, певне москвофільство змішується з різкою негацією щодо росіян. Стосовно П. Дорошенка виразної негації нема, хоча автор вважає його самозваним гетьманом (історично неправильно, бо булаву Б. Хмельницького тримав-таки він, отже, за козацьким правом, саме він і був законним наступником, але автор певним чином монархіст і вважав законним гетьмана, затвердженого монархом). Окремо вставляється фабула про І. Сірка із виславленням його подвигів, загалом цей пасаж витворений у стилі похвали; вводяться сюди й легендарні перекази: про скаржницю-татарку, про стосунки І. Сірка із І. Самойловичем.
Сюжет про І. Самойловича починається описом його війни з П. Дорошенком, причому правною стороною виступає таки лівобережний гетьман (позиція москвофільська). Загалом у москвофільстві автора «Історії русів» є своя особливість: він не минає увагою злодіянь російського війська в Україні, але до царів виявляє пієтет (до Олексія Михайловича та його сина Федора, наприклад). Героїчним тоном описується змагання військ І. Самойловича та Г. Ромодановського з турками в 1677 і 1678 роках (у творі падіння Чигирина неправильно позначається 1679 роком). Але більше І. Самойловичем автор не займається, хоча правління його було довголітнє, а описує тільки падіння І. Самойловича в 1687 році, справедливо вважаючи, що «вина його підходить близько тої байки, в якій вовк звинуватив вівцю за те, що вона скаламутила йому воду внизу тої річки, з якої зверху він пив». Падіння гетьмана пояснюється підступом його ворогів, а «докази здвигнув таємним ковом осавул