єпископ Сильвестр, – промовив господар.
– Мене послав князь Собеслав, – пояснив Вітіко.
– Тож будь благословен і сідай на стілець, – запросив єпископ.
Вітіко сів, єпископ сів на другий стілець і запитав:
– Ну, а тепер скажи: як я розпізнаю твоє послання?
– Бо його кажу я, – відповів Вітіко, – а завдяки цьому знакові ви допоможете мені.
Вітіко витягнув із куртки червону оксамитову скриньку, дістав із неї хрестика й подав єпископу. Єпископ узяв його, поцілував і віддав Вітіко.
– Коли він дав тобі цього хрестика?
– Чотири дні тому вранці, – відповів Вітіко.
– Він дістав його з ліжка?
– Він підняв руку від ведмежої шкури на ліжку, сягнув до скрині за ліжком, дістав звідти скриньку з хрестиком і вклав її мені в руку, – розповів Вітіко.
– Добре, – схвалив єпископ. – Чого ти хочеш?
– У Вишеграді провадять нараду, – відповів Вітіко, – і я повинен дізнатися, що вони кажуть і що задумують, і доставити князю правдиву звістку.
– Тож я, дитино, розповім тобі, що знаю і що можу розкрити, а ти тоді їдь до князя й перекажеш йому, – запропонував єпископ.
– Це означатиме, що я не дізнаюсь, які їхні наміри, і не принесу князеві правдивої звістки, – заперечив Вітіко. – Адже ви, превелебний єпископе, самі сказали, що не знаєте всього і не все можете розкрити.
– Що ж, і як ти хочеш дізнатися про це? – запитав єпископ.
– Я піду на з’їзд і слухатиму, що там кажуть і що вирішують, – відповів Вітіко.
– Хочеш піти туди! – вигукнув єпископ. – Бідолашна дитино, вони оголосять тобі вирок, а потім виконають його.
– Не знаю, – стенув плечима Вітіко, – але я повинен намагатися виконати свою обіцянку князеві.
– І як я можу допомогти тобі? – запитав єпископ.
– Щоб вони впустили мене і дали змогу слухати, – припустив Вітіко.
– Про це, напевне, я зможу подбати, – мовив єпископ, – і вони швидше погодяться з цим, ніж якби ти сам сказав їм про свій намір. А от те, що станеться потім, впаде вже на твою голову.
– Може впасти, – кинув Вітіко.
– Але ж у тому, щоб ти проливав тут свою молоду кров, немає потреби, – відраджував єпископ. – Ти впізнав чоловіка, який вийшов від мене?
– Ні.
– То був Здик, єпископ Оломоуцький, син Космаса, що описав долю наших земель. Він має великий вплив на нарадах наших народів і запевняє, ніби вже знає, хто буде князем. Ти бачив лікаря коло князя?
– Ні, – відповів Вітіко, – тільки його помічників.
– Він у Празі й заходив до мене, – сказав єпископ, – і розповів, що не мине й півмісяця, як князь помре.
– Лікар, може, й знає про це, – стенув плечима Вітіко, – а моє завдання зовсім інше.
– Це буде великий з’їзд, на який збереться багато людей, – розповідав єпископ, – і якщо на цьому з’їзді Господь Бог не подбає про утвердження правди, а далі випробовуватиме її, князь тут уже нічого не змінить. Ти ще маєш батька-матір?
– Тільки