ранку, коли почався четвертий день місяця лютого, Вітіко вдягнув свій добре вичищений шкіряний обладунок, шкіряний шолом на голову і почепив меч на пояс. Прийшов священик, і він пішов із ним по вулицях Праги. Всюди було повно людей у святочному вбранні, які сновигали в різні боки й розмовляли про події, які мали відбутися того дня. Священик і Вітіко ступили на шлях до Вишеграду. Люди йшли в той самий бік. Деякі вершники їхали з великим почтом. Дехто йшов самотній по дорозі. Отак Вітіко зі священиком дійшли до Вишеграду і пройшли крізь браму.
На подвір’ї скупчилося вже багато людей. Священик повів Вітіко до сходів, потім сходами вгору й вивів у довгий коридор. Якщо десь стояли озброєні люди, священик казав якесь слово, і, почувши його, їх пропускали. З коридору Вітіко і священик зайшли до кімнати. Вона була простора, і там зібралося дуже багато людей. Серед них були і слуги, і пани, ба навіть жінки та дівчата. З тієї кімнати ще одні двері вели до другої кімнати, обидва зайшли туди, і там теж усюди стояли люди.
– Тут ми повинні зачекати, – мовив священик Вітіко.
У тій другій кімнаті були ще одні дуже високі двері, коло яких стояли озброєні люди.
Вітіко і священик прочекали десь годину, і з високих дверей вийшов чоловік і гукнув:
– Вітіко!
– Туди ти повинен іти сам, – шепнув священик.
Вітіко пішов повз озброєних людей у високі двері, оповісник – разом із ним, двері за ними зачинили, і Вітіко постав перед з’їздом.
Зала була дуже велика. В задній частині і з боків купчилися люди. Тільки там, де стояв Вітіко, був чималий вільний простір. Вітіко міг бачити всіх, і всі могли бачити його. Попереду зборів, там, де стояв довгий стіл із письмовим приладдям, сидів єпископ Празький Сильвестр. Ліворуч від нього сидів єпископ із темними очима і каштановою бородою, якого Сильвестр назвав Здиком, єпископом Оломоуцьким. Далі сиділи численні абати і духовні особи. Збоку сиділи священики, що належали до підлеглих єпископів і абатів. Попереду зборів сидів ще й чоловік в оксамитному темно-пурпуровому широкому вбранні, підперезаному поясом, на якому, проте, не було меча. На голові він мав темно-пурпуровий шолом з білою пір’їною. На його вбрання спадала сива борода. Поряд із ним сидів чоловік у сірому вбранні та зеленому шоломі з білою пір’їною і сивим волоссям. То був Сміл, один із воєнних проводирів, Вітіко бачив його під час походу в Саксонію. Поряд зі Смілом сидів чоловік у чорному вбранні, чорній шапці з сірою пір’їною і сивою бородою, а потім ще багато інших людей у дорогих шатах. Позаду них сиділи рядами ошатні й прикрашені шляхетні богемські пани. Кожен мав меч. Вітіко не знав нікого або ж нікого не міг упізнати серед такого скупчення. Серед тих, хто сидів у найдальшому кутку, Вітіко, як здавалося йому, помітив обличчя вершника, якого коло Чинова назвали сином Начерата. А ще побачив чоловіка, якого, здавалося, тоді назвали Велиславом. Помітив і ще одного чоловіка з того товариства, проте не знав його ім’я.
Зайшовши до зали, Вітіко лівою рукою зняв свій шкіряний шолом, уклонився, правою рукою пригладив локони і стояв, спрямувавши очі на