наповнив п’ять шотів різними брендами елітного скотчу, розповів про скотч і віскі та чому слід замовляти перше. Джул спробувала кожен вид, але багато не пила.
– Ось цей смердить, наче пахва, – сказала вона йому.
– Ви божевільна.
– А ось цей – наче рідина для розпалювання.
Хлопець нахилився над склянкою та понюхав її.
– Можливо.
Вона вказала на третій.
– Собача сеча, ніби справді від злого пса.
Донован засміявся.
– Який запах у решти? – запитав він.
– Кров’яне борошно, – відповіла Джул, – і порошок, який використовують для очищення ванних кімнат. Очисник.
– Який вам сподобався найбільше?
– Кров’яне борошно, – відповіла вона, застромивши палець до склянки і спробувавши знову. – Скажи, як він називається.
– Це Macallan, – Донован сполоснув склянки. – О, я забув повідомити: про вас раніше питала жінка. А можливо, і не про вас. Вона могла помилитися.
– Яка жінка?
– Мексиканка. Говорила іспанською. Питала про білошкіру американську дівчину з коротким світлим волоссям, яка подорожує сама, – пояснив Донован. – Вона сказала про ластовиння, – він торкнувся свого обличчя, – на носі.
– Що ти їй відповів?
– Я сказав, що це великий курорт. Багато американців. Я не знаю, хто проживає сам, а хто ні.
– Я не американка, – сказала Джул.
– Знаю. Тому я сказав їй, що нікого подібного не бачив.
– І це все, що ти сказав?
– Ага.
– Але ти все одно подумав про мене.
Донован пильно вдивлявся в обличчя Джул протягом хвилини.
– Я подумав про вас, – зрештою вимовив він. – Я не дурний, міс Вільямс.
Ноа знала, що вона американка.
Це означало, що Ноа коп. Або ще щось. Мусила бути.
Уся та розмова була підставною. Хворий батько, Діккенс, осиротіння. Ноа точно знала, що саме сказати. Вона заклала наживку – «мій батько психічно хворий» – і Джул жадібно її проковтнула.
Обличчя Джул пашіло. Вона була самотньою і кволою, і, хай йому чорт, дурною, тож піймалася на гачок Ноа. Це були хитрощі: Джул мала побачити у Ноа не ворога, а людину, якій можна довіряти.
Джул повернулася до своєї кімнати, щосили намагаючись здаватися спокійною. Опинившись усередині, вона вигребла усі коштовності з сейфа. Вона вбралась у джинси, черевики і футболку, і напхала стільки одягу, скільки влізло до її найменшої валізи. Решту вона залишила. Вона поклала на ліжко сто доларів – чайові для Ґлорії, покоївки, з якою іноді розмовляла. Потім вона викотила валізу вниз у хол і заховала біля автомата з кубиками льоду.
Повернувшись до бару коло басейну, Джул розповіла Доновану, де заховано валізу. Вона підштовхнула двадцять доларів через стійку.
Попросила про послугу.
Відтак поклала ще одну двадцятку і надала інструкції.
Джул озирнулась навколо парковки для персоналу і знайшла барменів маленький голубий седан, що не був зачинений. Вона влізла до нього і вмостилась позаду на підлозі,