Петро Кралюк

Справжній Мазепа


Скачать книгу

крапку Тарас, – ідемо в святилище.

      Товариство, полишивши трактир, опиняється на засніженій пітерській вулиці. Потім – на Невському проспекті.

      Місто гримить, блищить. Бо – ілюмінація. Кричать форейтори, мчать карети. Пішоходи тиснуться до будинків. Їхні тіні, наче привиди, ковзають по стінах…

      – Усе тут обман, – філософствує Гоголь, – усе мана…

      – Сансара, – уточнює Тарас.

      – А що воно таке? – питає Штернберг. – Не чув я такого в Україні, не знаю.

      – Гадаєш, я знаю? Так, щось приверзеться. І ти – наче перебендя-провісник…

      – Ось і прийшли, – радіє Віллі, прямуючи до високого будинку.

      – Це – салон? – недовірливо уточнює Гоголь.

      – Ти ж сам, братику, просторікував: усе на Невському проспекті – омана, – нагадує Тарас. – Пішли. На нас чекає великих слів велика сила…

      Усі троє піднімаються сходами. Темно, якісь дивні звуки… Штернберг стукає кулаком у двері. На порозі з’являється білявка не першої свіжості…

      – Гутен абенд, фройляйн Шіллер, – вітається Тарас.

      «Фройляйн» кокетливо посміхається. І, цнотливо опустивши очі, питає:

      – Вас волєн зі дох?

      – Передовсім воліємо оковитої.

      – Зер гут.

      І фройляйн жестом запрошує увійти.

      – Які сьогодні у вас гості? – цікавиться Тарас. – Сподіваюся, пристойне товариство зібралося.

      – О-о-о, – закочує очі жіночка й лепече з виразним німецьким акцентом: – Очінь благородниє гаспада – Нєстор Васільєвіч, Віссаріон Грігорьєвіч…

      – Кукольника бачити не хочу! – махає рукою Гоголь. – Він мені ще в ліцеї набрид…

      – Але ж Бєлінський… – нагадує Штернберг.

      – О, так, він про мої сочінєнія гарні статейки пописує. Далеко хлопак піде.

      – Як на мене, – байдужкувато мовить Тарас, – той москаль у нашому письменстві нічого не тямить. Тупий, як сибірський валянок.

      Ураз біля них з’являється чоловік з холодним поглядом і волоссям кольору трухлявої соломи.

      – Ето я, Бєлінскій, тупой? – обурено питає він. – Да мєня Рассія скоро на руках насіть будєт!

      – Мало кого тая Росія носила… – хмикає Тарас. – І ще поносить.

      А Гоголь вигукує:

      – Віссаріон Грігорьєвіч! Нєобичайно рад вас відєть! Давно хатєл тет-а-тет погаварить.

      Але Бєлінський не звертає на те уваги.

      – Маладой чєловєк, – строго питає Тараса, – ви тоже пішетє? Стіхі аль прозу?

      – І вірші пишу, і повістинки різнії. Але переважно малюю. Це у мене лучче виходить.

      – Ну что же. Не боитесь – я вас в «Отєчєствєнних запісках» раскрітікую? Камня на камнє нє аставлю…

      – Подумаєш, велике цабе.

      – Віссаріон Грігорьєвіч, – бере Бєлінського під руку чоловічок з хитренькими очицями, – что ви слушаете, ето жє хахли нєобразованниє. Какая у ніх можєт бить літєратура?! Ви толька пачітайтє, как ані пішут! Стид і срам! Бєзобразіє