Петро Кралюк

Справжній Мазепа


Скачать книгу

Гоголь.

      – Щоб вам повилазило! Хто ж іще? – невдоволено промовляє класик російського письменства. А до дівки: – Генуг. Гензі – на кухню. Принеси водки, сала й огірків.

      – Вас іст дас – огіркі?

      – Закусь. Вона і у вашій грьобаній Германії так само зветься. Гуркі! Понімаєш?

      – О, я-я!

      Дівиця легко зіскакує з ліжка, накидає щось легеньке на плечі і біжить. Класик, докинувши кілька солоних слів, неквапом підводиться і вдягає халат.

      – Алєксандр Сєргєіч, как ти? І что ето значіт? – не може прийти до тями Гоголь.

      – Із псяюхами бавлюся. А що вдієш? Слава є. Грошики водяться. Писати? Для чого? Та чи я щось путнє встругну?

      – А чого ти, Алєксандре, по-малоросійськи заговорив? – допитується Гоголь. – Не помічав за тобою такого раніше.

      – То раніше… Я тоді камер-юнкером служив. Дєньгу від государя-імпєратора отримував на развітіє вєлікорусского язика. Хоча моя родная рєчь – французька. Я на ній совєршенно могу із’яснятся і пісать.

      – А по-наськи як навчився балакать? – жваво цікавиться Тарас.

      – Та вас же, хохлів, у нашій Сєвєрній Пальмірі, як і німців – Розумовські, Сологуби, Велігорські… Та й моя первая любов, Наталка Кочубеїха, з ваших була…

      – Того ти й про Полтаву таке понаписував, – робить висновок Тарас. – Я тую твою поему прочитав і навіть картину намірився нарисувати – «Марія» зватися буде…

      – А знаєте, – хмурить чоло російський класик, – як за тую «Полтаву» на мене критики налетіли! Наче чорні ворони на падло. Не так я їм Мазепу зобразив! От Байрон і Рилєєв правильно ізобразілі! Тьху! А той писака Бєлінський що? «Майже ніхто не впізнав у ˝Полтаві˝ Пушкіна». Це ж треба! Ще молоко на губах не обсохло – а він уже Пушкіна критикує!

      – Та не нервуйся, Олесю, – заспокоює його Тарас. – Мало на кого той писака цидули строчить.

      – Добре вам казать! А мені з «Полтавою» і тим Мазепою що робити?

      – Знаєш, Олесю, – по-дружньому поплескує Тарас класика, – не чіпав би ти того Мазепу. Хто з ним діло мав – той обов’язково у якусь халепу втрапляв. Ось недавно добрії люди просили мене: напиши лібрето про цього гетьмана.

      – Ну-ну, – хмикає Пушкін, – не так тії воріженьки, як добрії люди. І що – написав?

      – Та цур йому!

      – Олесю, – переводить Штернберг розмову на іншу, більш благонадійну тему, – ти так добре по-малороськи балакаєш. Наче дрібним горохом сиплеш. А приказки які знаєш! Невже у Петербурзі такого навчився?

      – А чого ж, – величається класик, – я ще в Адесі бував. Такий славний малоросійський город! А які я вірші про Украйну написав!

      Пушкін прикладає руку до лоба, щось пригадує і починає натхненно декламувати:

      Тиха украинская ночь.

      Прозрачно небо. Звезды блещут.

      Своей дремоты превозмочь

      Не хочет воздух. Чуть трепещут

      Сребристых тополей листы.

      Луна спокойно с высоты

      Над Белой Церковью сияет

      И пышных гетьманов сады

      И