Петро Кралюк

Справжній Мазепа


Скачать книгу

Рудик. – Цікавий екземпляр. То нехай щось сотворить…Під свого кумира. Адже писати вміє. Я навіть один його опус читав. Загалом скажу – цікаво. Можна йому щось пообіцяти. Скажімо, що дадуть премію. Ну, не Шевченківську, а…

      І тут, ні сіло ні впало, чую:

      – А що як молодому колезі поспілкуватися з Едічкою? Чудову матиме практику…

      Усі витріщилися на мене. А я й не знаю, що казати…

      – Ну що, козаче?! – плескає мене по плечу Вакуленко.

      Звісно, я таки козак, але…

      – Едічка непоганий, – заспокоює шеф. – Раніше водилися за ним усілякі дивацтва. Тепер сумирний…

      Далі нарада йде своїм ходом. Ще якась година пустопорожніх розмов – і я вільний!

      Виходжу на подвір’я. У голові – шарварок. Глибоко вдихаю повітря. Підпираю стіну – стару, масивну. Піднімаю голову, і ніби пливу в океані небесної синяви. Так триває кілька хвилин. Чи й більше?

      Повз мене, наче сновида, проходить жінка. Це та, що їхала сюди із сином, Марія. Згорьовано-сумовита. Озиваюся до неї:

      – Пані, у вас проблеми? Чимось допомогти?

      Жінка дивиться мені в очі.

      – У кожного свій хрест… – проказує з болем.

      І ніби втішає себе (чи мене?):

      – Щасливий той, кому Бог посилає нещастя, різні випробування. Це очищає нас. А щастя? То – примара. Прийшло й пішло…

      Жінка віддаляється від мене. Бачу її постать на фоні замкової брами. Ще кілька кроків – і вона зникає.

      «Свій хрест…» – повторюю її слова. Отож, який він у неї?

      Мабуть, так: була молода, нерозумна… Зустрічалася з хлопцем. Хвилинне щастя – примара…

      Завагітніла. Нікому про це не казала. Хотіла позбутись дитини. Пила якусь гидоту. Думала – поможе. Не помогло…

      А той хлопець побавився і втік – розбирайся з дитиною сама. Батько-мати хмарою ходять…

      Народила хлопчика. Невдовзі виявилося – тяжко хворий. І хвороба та – на все життя…

      Чому життя карає? Не слухалася батька-неньки? Втратила цноту? Дитину в утробі хотіла вбити?

      На руках тепер у неї воно… Хай недорікувате. Але ж вона його любить… Бо нікого у неї більше немає…

      Лише материнська любов підтримує життя цієї істоти, на яку інші дивляться як на помилку природи.

      Хлопчик виростає, стає дорослим.

      Але не може без мами. Та й вона – без нього. І так виживають в цьому світі, байдужому до їхніх нещасть.

      Але нині вони мусять розлучитися. Чому?

      Батьки, вочевидь, померли. Чоловіка немає, бо хто захоче жінку з таким спадком? Грошей у селі не заробиш. Сяка-така пенсія на сина-інваліда. Одне слово, злидні…

      Хтось, певно, намовив жінку на заробітки закордонні. Поїдеш, мовляв, за границю, там гроші як з неба сиплються. Але сина з собою взяти не можна. Треба його на когось полишити. На кого?… Кому він потрібен?

      Отже, психлікарня? Хлопець же розумово відсталий. Там принаймні доглянуть.

      Отака історія. (Чи плід моїх домислів?)

      – Ви тут? – чую голос Рудика. – У вас кепський вигляд. Певно, не снідали?

      – Студенти