класика. Не так багато він і написав. Правда, я так і не зрозумів, чому Гоголя вважають філософом…
Повертаюся до розмови з Вакуленком.
– Давно тут працюєте?
– Десятий рік уже. Засмоктало, закрутило, як у вирі. Вшитися би звідси кудись… Хоч би й до дідька в зуби…
Вакуленко допиває пиво, спересердя жбурляє у кущі пляшку.
– Ну, все, – каже підводячись. – Піду до Оксани. Нічим її не порадував… Хоч слівце мовлю…
Іде до хати. Я залишаюся надворі. Треба таки сходити в магазин. Щось купити попоїсти. Вважай, цілий день ні крихти…
За кілька кроків від гуртожитку – нашвидкуруч збудована ятка. На ній яскрава вивіска – «Одеон». А збоку ще й англійською – «шоп». (Європа – нічого не скажеш…)
Біля того «шопу» кілька пластикових столиків. За одним – двоє п’ють пиво. У зубах – цигарки. Присмачують нашу солов’їну добірною лайкою. Схоже, хлопці хильнули горілочки, а тоді полірують пивком…
Крамничка тісненька, заповнена дешевим ширвжитком. На полицях – кетчуп, майонез, пляшки пива, мінералки. А ще – ковбаса, оселедці, тюлька («тюлечка» – як її любовно називають у народі). Збоку – буханці хліба. На іншій полиці – пральний порошок, зубна паста, туалетний папір…
Зі знудженим виглядом сидить продавщиця. Молода, і з себе – нічогенька… Свіже личко, брови шнурочком. Щось жує. На прилавку – пляшка кетчупу. Дівчина прибирає її. Повільно підводиться. Струнка, трішки випинає груденята. Мовляв: поглянь-но на мене, хіба я не хороша. На її устах з’являється посмішка.
– Галько, дай пива! – чується знадвору.
Мужик ввалюється до шопу.
– А платити хто буде? І так у борг дала…
– Ти ж мене знаєш…
– Авжеж. Уже місяць, як у борг товар береш…
– Жінка от-от з Італії доляри перешле… Тоді защебечеш, Явтуха Макогоненка згадаєш… І не тільки пиво давати будеш…
Дівчина буряковіє, люто зиркає на нахабу.
– Скажеш, я поганий? – продовжує Явтух. – Усе при мені на місці. А дівок як тельбушу?! Не знаєш?! Хіба?
І підморгує п’яно.
Дівчина ставить (ні, кидає) на прилавок літрову пляшку пива.
– Та хоч залийся!
– Отак би зразу. Без випендрьожу…
Дядько забирає пляшку, йде до напарника.
– Ви щось хочете? – чую запитання.
Дівчина не дивиться на мене. Ховає очі.
(Не склалося. Розмови не буде. А могло б…)
Беру буханець хліба, ковалок ковбаси, сир. З голоду не помру. І прямую додому…
Проходячи повз двері, за якими мешкають мої сусіди, чую збуджені голоси. Вакуленко, схоже, з’ясовує стосунки зі своєю половиною. Мабуть, не приніс їй черевиків… А суджена вже дметься, розмовляє на високих нотах…
У кімнаті заварюю чайок. На очі потрапляє чималенький талмуд «Керівництво з психіатрії». (Це, вважай, моя Біблія.) Відкриваю навмання. Там, де класифікація психопатій. Читаю – «нестійкий тип». Вони – неначе з глини (чи пластиліну?) – із них можна ліпити будь-що. Вони легко піддаються чужим впливам.
Ні,