Луїзи була загрозливо великою, у своїх нових володіннях дівчина почувалася затишно, сидячи майже на самісінькій верхівці бібліотеки, яку, за словами Ненсі, лорд Редесдейл переробив із клуні для церковної десятини. Від парадних дверей туди можна було пройти коридором, який також побудував він, назвавши галереєю. Ненсі сказала, що проводить у бібліотеці більшість часу («Дідусь колекціонував книги, хоча й сам написав одну чи дві»), а коли додому приїжджав Том, то він грав там на великому фортепіано.
Якщо в основному будинку було більш як десяток спалень, у дитячому крилі їх було лише чотири, однак тут була своя ванна й гаряча вода. Одну спальню ділили між собою няня Блор, Памела та Діана, наступні двері вели до кімнати, де мала спати Луїза з найменшими дітьми. Ще одне немовля повинно було народитися за два місяці, й Луїза згодилася з припущенням усіх, що сьома та остання дитина буде хлопчиком, якого назвуть Полом. У шухляді на нього вже чекали блакитні в’язані светрики та черевички.
Ненсі провела Луїзу до своєї кімнати, де над дверима зазначалося «Lintrathen». Том був у школі; він теж мав власну спальню: «Бо він хлопчик, хай навіть йому лише одинадцять», – пояснила Ненсі. Вона підвела Луїзу до вікна своєї кімнати.
– Поглянь, – сказала вона, і Луїза побачила могильні плити цвинтаря неподалік, – коли місяць уповні, легко лякати інших історіями про привидів у будинку, – захихотіла вона.
Ненсі зачинила двері й сіла на ліжку, схрестивши ноги. У Луїзи склалося враження, немов вона має пройти другу співбесіду, значно важчу, ніж із леді Редесдейл. Але, можливо, дівчинці просто кортіло з кимось поговорити. Луїза підозрювала, що найкращим союзником для всіх ставав Том, коли приїжджав додому, і, схоже, вони всі дуже за ним сумували, без кінця розмірковуючи про те, що він робить у школі чи що їсть. («Сосиски», – сказала Ненсі, і в її голосі бриніли заздрощі). Луїзі уявлялося, що для Тома, мабуть, це бажаний перепочинок, можливість утекти від купи сестер та їхнього постійного гамору розмов, глузування та скигління. Їй точно доведеться до цього звикнути.
Попри наполегливе прохання Ненсі Луїза так і лишилася стояти біля дверей, не впевнена, що сісти на ліжко було би правильно. Вигадки, які вона розповідала про догляд за доньками Шовелтон, на той час здавалися досить невинними, але вже в перші ж години вона зрозуміла, як мало знала про те, що потрібно робити.
– Годі тобі, – сказала Ненсі, – сідай. Я хочу знати про тебе все.
Луїза почервоніла.
– Гадаю, що мені, мабуть, краще повернутися до няні Дікс, раптом у неї є для мене робота.
– Називай її няня Блор, – сказала Ненсі. – Усі її так називають, навіть Май.
– Тоді повернуся до няні Блор.
– Лише кілька хвилин, будь ласка. Не розповіси мені хоча би, де виросла? Я так хочу дізнатися про тебе більше. Ми можемо бути друзями, а друзі знають одне про одного все, хіба ж не так? – промовила Ненсі. – Ти й гадки не маєш, як мені тут. Я вмираю з нудьги, застрягла на цьому горищі з такими ж дурненькими маленькими дівчатками із дня у день.
Луїза роззирнулася довкола