спогади про цвілу картоплю, землю під нігтями, подряпини від осоту й каламутне озеро. Дівчина усміхалась цій думці, і, здавалося, світ усміхається їй у відповідь.
Як виявилося згодом, посмішка була фальшивою. Марічка не добрала лише два бали й не потрапила до списку бюджетників. Вона стояла, ковтаючи сльози, перед заступником ректора, а той розповідав про унікальні знання, які надає цей навчальний заклад, і про те, які визначні люди виходять із цих стін. Згодом від подруги Марія дізналась, що майбутні визначні люди майже поголовно приходили до заступника ректора, щоб висловити йому свою визначну вдячність.
Про платне відділення й мова не йшла, тож Марічка була змушена повернутись у село. Сонце ліниво облизувало дахи такого вже недосяжного міста, осудливо проводжаючи її потяг. «Як же так? – шепотіло рожевіюче проміння. – Чому ти не змогла?».
Антон, який зустрічав її на пероні з величезним букетом гвоздик, здавався абсолютно чужим. Як і рідне село. Як і рідня. Як і все в цій Богом забутій Бистриці, з якої їй уже ніколи не вибратись.
За місяць вона влаштувалася продавцем у місцевий гастроном, що виріс на місці маленького магазину. Мама саме застудила легені, і зарплатні вистачало, щоб тримати на собі дім, але не досить, щоб вирватись із сільського полону. Зрештою, Марічка змирилась. Могло бути й гірше.
Природа обділила дівчину таланом, але з пригорщею сипонула вроди. У шістнадцять її вже проводжали поглядом місцеві роботяги й одружені чоловіки. Навіть секретар райкому – і той часто заїжджав до неї в гості погомоніти про погоду й попити чаю. Цим фактом дуже пишався Антон, розповідаючи всім, яка в нього чудова дівчина.
Вони досі зустрічалися. Дитячі забавки переросли в юнацькі переконання, а потім – у впевненість: якщо кохання буває лише раз у житті, то це воно. Принаймні так казав Антон.
Марічка кивала та ще більше замикалась у собі. Як можна так жити, коли поруч є інше життя? От же ж воно, вона його бачила. Варто лише приїхати у велике місто – і воно вже ніколи не відпустить твою душу. Саме ці фантомні відчуття не давали дівчині спокою. І щоразу, ведучи пустопорожні бесіди з секретарем райкому про майбутній рух партії, смакуючи імпортну «Pepsi» й потопаючи в розповідях про нічні вогні Львова, Марічка думала: а чи має вона право на те, інше, краще життя? Чи варто за нього боротись, якщо є така змога? Думки приходили й зникали, а життя по-своєму, однак стабілізувалося.
Допоки, два роки потому, у селі не з’явився Марк. Його справжнім ім’ям було Маркіян, але він просив усіх називати його Марком. З протяжним голосним «а», на закордонний манер. Він сам мав вигляд іноземця: високий, смаглявий, із м’язами, котрі не мали нічого спільного з важкою фізичною працею, та білосніжною усмішкою, з якою з’являлись лише актори на західних каналах, коли антена випадково ловила хвилю з далекого закордону. Його мама працювала у Львові, батько виїхав в Італію, а в селі проживала бабуся – самотня весела жіночка, яка ніколи не розповідала, що в неї є такий