старший за дівчинку, білявий хлопець кохав її отим щирим дитячим коханням, яке дорослішало щороку.
Марічка заплющила очі й усміхнулась. Добре, коли тебе люблять.
Наступного дня, пополудні, Антон гордо представив свою подружку новим знайомим:
– Знайомтесь, це моя Марічка!
– Така вже й твоя! Я мамина й татова! – усміхаючись, відповіла дівчинка. Мружачись від яскравого сонця, вона розглядала незнайомого чорнявого хлопчика. І наче ціла Бистриця таких, але все ж він – інший, городський. Це як поїхати до родичів у сусіднє село. Ніби ті самі будинки, такі ж люди, але все ж різні звичаї, різне ставлення. З городськими завжди так було. Дивишся на них – і не знаєш, що вони бачать, про що думають, як будуть поводитись. А загадки були Марічці до смаку.
Дівчина скосила погляд на Катрусю, що стояла поруч. Проста як двері – усе на обличчі написано. Як і в Антона. Зате такі ніколи не обдурять, не зрадять, не покинуть…
– Привіт, – дівчину вивів із роздумів приємний голос. – Мене Сашком звуть. Я зі Львова.
– Марічка з Бистриці, – усміхнулась дівчина. – О, Катрусю, і ти тут. Антон казав, що разом із Сашком тебе від собаки врятував. Пес тебе не покусав?
– Та ні, – знітилась дівчина.
Антон опустив очі, очікуючи ганебного викриття. Але Сашко був надто захоплений знайомством з Марічкою, а Катруся – надто сором’язливою, щоб розповісти правду.
– Ходімо зі мною на поле, тато, напевно, уже мене докричатись не може, – запропонував Антон.
– Ходімо, – відповіла Марічка. – Сашку, ви з нами?
– Ага, – Сашко усміхнувся. – Куди ви, туди й ми.
– От і чудово!
Сашко трохи відстав від решти, слухаючи, як Марічка про щось весело щебече з Антоном. Малим він випадково випив чарку горілки на татових іменинах, переплутавши склянки. Тоді йому пекло в грудях й паморочилось у голові. Зараз хлопець відчував те саме, адже перед ним була справжня красуня: довге лискуче чорне волосся, маленький носик, яскраво-блакитні очі, пухкі малинові губи. За такою, напевно, навіть старші хлопці захоплено прицмокували вслід.
Нова дівчина була геть не схожа на Катрусю – витончена, тендітна, наче дзвіночок. Але Марічка вже подобалась Антону. Сашко добре пам’ятав, що коли батьки сварились, мама кричала про зраду, про зруйноване щастя. Він точно не буде чуже зачіпати! Добре, що є Катруся. Вона теж мила, завжди привітна, а ще – посмішка в неї гарна. Поки вона близько – все буде добре.
Хлопець наздогнав дівчинку та взяв її за руку. Катруся тихо зойкнула й подивилась услід Антону з Марічкою, які також трималися за руки:
– Смішні вони.
– Чого? Це нормально. Їм добре разом.
– А тобі це нащо? – Катруся кивнула на їхні переплетені пальці.
– Ти мені подобаєшся, що тут не ясно?
– Правда?
– Правда.
Дівчина хвильку подумала – і міцніше стиснула долоню.
У Катрусі була лише мама. Робота в магазині відбирала багато часу й енергії, тому, виговорившись за день, утомлена жінка не знаходила слів для доньки. Катруся прибирала хату, готувала