на мій млявий подив, він потягнув мене до своєї кімнати і грубо наказав відпочивати тут до кінця дня. Ввечері Барріч відвів мене в замок, і під його пильним наглядом мені довелося з’їсти миску водянистого супу та велику скибку хліба. Потому він знову хотів забрати мене до своєї кімнати, але я наполіг на тому, щоб піти до себе. Насправді мені треба було перебувати у своїй кімнаті: я мав знати, чи Чейд принаймні пробував кликати мене, дізнаючись, чи я згоджуся піти. Я не спав усю ніч, вдивляючись крізь темряву у темніший куток своєї кімнати.
Але Чейд не покликав.
За вікном світало. Я крутився в ліжкові. Не міг боротися зі своєю байдужістю, яка заполонила мою душу. Перебирав різні варіанти, але всі заводили в глухий кут. Не міг знайти сили, щоб вилізти з постелі: мені заважала якась напівдрімота вкупі з головним болем. Всі звуки здавалися занадто голосними, і мене кидало то в піт, то в холод. Я то замотувався в ковдру, то розкривався. Заплющив очі, але навіть мої сни були занадто чіткими й болісними. Хтось дуже гучно сварився. Це було нестерпно, оскільки звучало, наче людина сперечається сама з собою, приймаючи обидві сторони. «Зламай його, як і того іншого!» – сердито бурмотів чоловік. «Знову ти зі своїми дурними випробуваннями!» Затим: «Не можна бути занадто обачним. Не можна довіряти будь-кому. Кров покаже. Випробуй його характер – і все!» «Характер! Тобі потрібна безмозка сокира. Тож куй її сам. Вибий її!» Потім тихо: «Я більше не хочу цим займатись. Я цим більше не займатимусь. Якщо ти хотів випробувати його характер, то тобі вдалося». Згодом: «Не говори зі мною про кров та династію. Пам’ятай, хто я! Вона не переймається твоєю чи моєю відданістю».
Сердитий голос замовк, а затим почалася ще запекліша суперечка. Я розплющив очі. Моя кімната стала полем короткої битви: Барріч та мадам Гесті гарячково сперечалися про те, під чию відповідальність я потрапляю. Мадам Гесті тримала плетену корзину, з якої виглядало кілька пляшок. Я відчув сильний аромат гірчиці, гіпсу і пупавки6, і мене мало не знудило. Барріч, схрестивши руки на грудях, стійко перешкоджав мадам Гесті підійти до мого ліжка. Лисиця сиділа у нього в ногах. Слова мадам Гесті пересипались у моїх мізках, мов галька: «в замку», «чисті простирадла», «я знаю, як поводитися з хлопчиками», «смердючий пес». Не пам’ятаю, чи Барріч говорив щось. Він просто стояв так упевнено, що я міг відчувати його із заплющеними очима.
Пізніше він пішов, і Лисиця скочила на ліжко. Вона стояла не в ногах, а поряд, важко хекаючи, але не стрибаючи вниз, бо підлога була холодною. Я знову розплющив очі. Вже почало сутеніти. Барріч витяг мою подушку, підбив її та незграбно підсунув мені під голову прохолодним боком, а потім важко опустився на ліжко і прокашлявся.
– Фітце, з тобою такого ще не траплялося. Принаймні це не шлунок і не кров. Якби ти був старшим, я б запідозрив, що є рація винуватити жінку. Ти поводишся, як солдат на третій день запою, але ж ти не п’єш вина. Хлопче, що з тобою?
Барріч подивився на мене зі щирим занепокоєнням.