жалієш покидька, бо Герман – покидьок! Нащо хвилюєшся за нього? Він привів мене до себе за кілька годин до приїзду нареченої, а коли я попередила його про ймовірні проблеми, підло покинув мене на місці цих самих проблем і втік. Підло зрадив нас обох: і мене, і свою наречену.
– Так, – відповідаю стримано. – Дуже цікаво.
– Шукатимеш його?
Знизую плечима.
– Якщо хоч одна з наших версій має рацію, він знайде мене першим, – розумію раптом. Я свідок. Свідок чогось сумнівного і ганебного, від чого Герман чкурнув, як заєць.
– Може, і знайде, – каже Улька. – Якщо живий.
Не встигаю відповісти. До нас підходить адміністратор коворкінгу, привітна дівчина з кумедним бубликом волосся на маківці. Посміхається винувато: мовляв, соррі за те, що перериваю.
– Уляно, вас питає одна людина, – повідомляє Ульці.
– Що за людина? – дивується та.
– Нотаріус.
Ми з Улькою: що? Очі лізуть на лоба.
– Нотаріус?! – ошелешено перепитує Улька. – Ви помилилися! Йому потрібна не я. Вона! – показує на мене.
– Чоловік запитав Уляну, – відказує дівчина-адміністратор.
– І де він? – питаю я одними вустами.
– У коридорі. За дверима, – відповідає дівчина, йде собі геть.
У коридорі? За дверима? Як же зловісно раптом починають звучати окремі слова! У коридорі, за дверима. Сподіваюся, нотаріус не лежатиме в коридорі ногами до дверей.
Розгублено дивлюся на Ульку: що робитимеш?
– Ходімо зі мною? – Улька дивиться на мене чистими, наївними, сліпими очима.
– Так невчасно мій шокер розрядився, – відповідаю.
І ми сунемо до дверей. Беззахисні, насторожені, заінтриговані, зацікавлені та вмотивовані. Ані сумніву: за дверима – Герман. На душі – гидко і кисло. Улька підходить до дверей, пропускає мене вперед.
– Відчиняй. Це ж твій сон.
– Ми не спимо. Усе по-справжньому, – дратуюся, але рвучко штовхаю двері. Вириваюся в коридор уперед грудьми, як на ворожу вогневу точку, та бачу в порожньому просторі тільки сухого сивого дідуся в потертому костюмі: тьмяні очі, тремтячі руки.
– А… де нотаріус? – Улька вже поряд. Роззирається.
– Дозвольте відрекомендуватись, – дідусь робить до нас крок, вимовляє слабким тихим голосом: – Василь Іванович. Нотаріус. У минулому.
– Ви нотаріус? – не втримуюся.
– І громадянин, – додає дідусь.
– У минулому? – Улька розслабилася, кепкує.
– Дійсний член суспільства, – цілком серйозно відказує дідусь. Роздивляється Ульку уважно, питає ввічливо: – Ви Уляна?
– Так! Вона Уляна, – мені стає легко і весело. Час залишити Ульку сам на сам із дідусем. Немає мені діла до їхніх справ. Мій дивний сон, що я запам’ятала лише короткий страхітливий його уривок, аж так широко не розповсюджується на непередбачувану реальність.
– Мені до вас порадив звернутися Тимур, – чую дідусеві слова, коли вже суну до коворкінгу. Тимур? Сама не розумію, чому зупиняюся, обертаюся до Ульки з дідусем. Цей старенький нотаріус знає Ульчиного дармоїда Тимура? Дивний