бачила того Тимура, знаю про нього лише з захопливих Ульчиних розповідей. Бо якби десь перетнулись, я би плюнула йому в очі. А якщо би не наважилася, то хоча б обпекла ніщивним презирливим поглядом! Він по моїх очах прочитав би, що – нікчема і покидьок, раз живе за рахунок своєї дівчини! Ще й вимагає, аби Улька працювала в коворкінгу, а не вдома, бо там вона, бач, заважає Тимурові зосередитися на творчих фантазіях. І де вона те падло надибала?.. Він же точно водить до себе шльондр, поки Улька в коворкінгу вчить домогосподарок вирощувати розмарин на підвіконні.
– І в сни вірю, і в невипадковість зустрічей. – Я теж перериваю роботу. Підсуваю до себе каву: задля цього і прийшла – аби хоч комусь, хоч Ульці, з якою познайомилася і час від часу перетинаюся в коворкінгу, розповісти про халепу, яка вчора зі мною сталася. Бо, на відміну від Ульки, яку Тимур виганяє сюди працювати, я можу редагувати нудні замовні тексти і у своєму кубельці на вулиці Ентузіастів. Але з ким там поговориш? Тільки з Богом і незнайомцями з мережі, що, як на мене, одне й те саме, бо віртуальні.
– Невипадкові зустрічі приносять результат. – Улька крутить у руках чашку з кавою, дивиться на мене, як на мале дитя.
– Результат є.
– Який? – кепкує Улька. – Лишилася без сексу, а то біда. Добре, хоч тебе не впіймали в чужій хаті.
– Так. То добре.
– Одразу втекла?
– Ні. Не одразу.
– І що ти там робила? Шукала мертве тіло чи роздивлялася, як живуть нотаріуси?
– Малювала…
Улька дивиться на мене, як на божевільну.
– Малювала?
– Так. Уявила, що в коридорі лежить мертва людина. І на підлозі окреслила місце, де та людина мала б лежати. Так, як у кіно показують, коли поліцейські крейдою обмальовують контури небіжчика на асфальті.
– У тебе знайшлася крейда?
– У мене знайшлися тіні. Білі тверді тіні для повік. Нотаріус повернеться до своєї хати і побачить на підлозі обведений білим контур людини на підлозі.
Улька дивиться на мене з неприхованим здивуванням.
– І навіщо ти це зробила?
– Бо за тими дверима, в тому коридорі, мала бути мертва людина! – повторюю вперто.
– Бідолашний нотаріус! – скептично усміхається Улька. – Тепер він точно втратить береги. Шкода, не побачиш його реакції на свій дурний жарт.
– Чому ж? – раптом розумію, чого прагну, хоч і намагаюся про те не думати. – Піду до нотаріальної контори, де він працює. То він про мене нічого не знає. Навіть імені. А я все знаю. І як його звати, і де він працює, і де живе.
5
Зграйка невдоволених людей біля нотаріальної контори схожа на змовників, що готують заколот. Перемовляються тихо, замовкають, коли підходжу.
– Тут черга? – питаю насторожено.
– Тут армагеддон! – емоційно вихлюпує стокілограмова тітка за п’ятдесят і тої ж миті забуває про мене. Услід за іншими енергійно повертається до золотої на чверть від власної ваги пані, яка виходить із нотаріальної контори, подається до неї схвильовано: ну що там? Що?
Золота