а потім обговорювали їх у своїх божественних світлицях, що вони схвально дивилися на те, як убивають мою дочку.
Угода була дуже простою, принаймні, так йому здавалося, чи так здавалося його війську. Убий невинну дівчину – і вітер задме в протилежному напрямку. Забери її з цього світу, простроми ножем її плоть, аби вона більше ніколи не ввійшла до кімнати, не прокинулася вранці. Позбав світ її грації. А натомість боги змусять вітер дмухати туди, куди захоче її батько, і це станеться саме тоді, коли це буде конче потрібно його вітрильникам. А коли його вороги потребуватимуть ходового вітру, боги забезпечать штиль. Вони зроблять його солдатів хоробрими та обачними, а вороже військо – лякливим, як зайці. Боги зроблять мечі його солдатів гострими та влучними, гнучкими та міцними.
Усе своє життя він і його люди вірили, що боги тримають у своїх руках їхні долі, опікуються ними. Кожним із них. Але я скажу, що боги цього ніколи не робили і не роблять. Наша надія на богів є такою самою, як і надія зірки, що готова зірватися з нічного неба в нас над головою, – зірка благає нас про допомогу, але ми не чуємо її благань, та якби й чули, все одно залишилися б цілковито байдужими.
Боги мають свої, далекі від нас, смертних, божественні турботи, що їх нам і уявити несила. Вони, можливо, й не знають про те, що ми взагалі існуємо. Навіть якби вони могли чути нас, то це було б схоже на якесь віддалене мурмотіння, подібне до шелесту вітру в гілках дерев – такий собі ненав'язливий, шурхітливий звук.
Але я знаю, що так було не завжди. Був час, коли боги приходили вранці, щоб нас розбудити, коли вони розчісували нам волосся, дарували нашим устам солодку втіху мовлення, дослухалися до наших бажань і намагалися їх удовольнити, коли вони знали наші думки та коли вони посилали нам знаки. Не так давно, ще на пам'яті нині сущих, уночі бувало чутно схожий на завивання вітру жіночий крик, який провіщав готовність смерті прийти й забрати людину. У такий спосіб умираючого кликали до нового дому, прискорювали його перехід до іншого світу, полегшували його печальну подорож до місця спочинку. Мій чоловік був зі мною впродовж останніх днів життя моєї матері, й ми обоє чули цей крик. Моя мати теж його чула, і він її заспокоїв, адже смерть своїм криком кликала її до себе.
Але такого більше не трапляється. Ніхто вже не чує криків, схожих на завивання вітру. Люди помирають, кожен у свій час, але їм більше ніхто не допомагає, ніхто навіть не помічає їхнього відходу, крім тих, хто був безпосереднім свідком їхнього короткого перебування в нашому світі. Тепер, коли людина покидає Землю, боги вже не виявляють своєї присутності отим примарним і якимось свистячим криком. Я помічаю це скрізь – цю тишу довкола смерті. Вони зникли, ті, хто наглядав за переходом умираючих до іншого світу. Вони пішли і більше ніколи не повернуться.
Моєму чоловікові просто пощастило з вітром, от і все, так само, йому просто пощастило, що вояки виявили хоробрість, і просто пощастило здобути перемогу. Усе могло скластися зовсім інакше. Він зовсім не мусив приносити