так, як пан Пересічний, він написав би так, як пан Ніхто. Я не зміг би навіть імітувати стиль його прози, бо це водночас і стиль мислення, а воно було низкою осяйних прогалин. Прогалину неможливо зімітувати, її неминуче доведеться чимсь та й заповнити, а тим самим і знищити. Та коли в Себастьянових книжках трапляється якийсь відтінок настрою чи враження, що зразу ж нагадує мені, скажімо, певну гру світла в певному місці, яку ми удвох спостерегли й не поділилися спостереженнями, то я відчуваю: хоч у мене немає й крихти братового таланту, зате між нами є якась психологічна спорідненість, яка мені зарадить.
Знаряддя вже є, тепер треба ним скористатися. Перший мій обов’язок після смерті Себастьяна полягав у тому, щоб переглянути його особисті речі. Він залишив мені все, мав я й листа від нього з розпорядженням спалити деякі папери, викладеним так туманно, що спершу здалося, ніби йдеться про чернетки або забраковані рукописи. Та ні, невдовзі виявилося, що, крім кількох розрізнених аркушів, розкиданих серед інших паперів, він сам давно їх знищив, бо ж належав до того рідкісного типу письменників, які знають, що по собі можна залишити тільки досконале досягнення – надруковану книжку. Знають, що існування книжки і її фантома – несумісні речі; що нехлюйний рукопис виставляє напоказ її вади, неначе мстивий привид, який несе під пахвою свою голову; що з цієї причини не мають права на життя робочі відходи, хай там яка їх емоційна чи комерційна цінність.
Уперше в житті зайшовши до невеличкої Себастьянової квартири в Лондоні, що в будинку № 36 на Оук-Парк-Ґарденз, я пройнявся відчуттям порожнечі, яке буває, коли довго відкладаєш зустріч і приходиш, коли вона вже неможлива. Три кімнати, холодний камін, тиша. За останні роки він не часто тут зупинявся, та й помер деінде. У шафі висіло п’ять-шість костюмів, переважно старих, і на якусь мить у мене постало дивне враження, ніби Себастьянове тіло розмножилося низкою заціпенілих постатей із вугластими плечима. Колись я побачив його ось у цьому брунатному піджаку, а тепер доторкнувся млявого рукава, але той не відгукнувся на тихий заклик пам’яті. Були тут і черевики, які пройшли багато миль і нарешті досягли кінця подорожі. Навзнак лежали складені сорочки. Що могли розповісти мені про Себастьяна всі ці мовчазні речі? Його ліжко. Над ним, на стіні барви слонової кості, висіла невелика стара картина – написана олією, трохи розтріскана (болотистий шлях, прегарні калюжі й веселка). На неї падав його погляд зразу ж після пробудження.
Коли я розглядався в цій спальні, мені здавалося, що всі речі в останню мить підскочили, наче застукані зненацька, а тепер мало-помалу зводять на мене очі – пробують з’ясувати, чи зауважив я оте неподобне сіпання. Особливо ж це низьке крісло в білому чохлі поряд ліжка. Цікаво, що ж воно вкрало. Обмацуючи сховки в його непіддатливих складках, я натрапив на щось тверде. Виявилося, це був бразильський горіх, а крісло, склавши ручки, знову набрало непроникного виразу (мабуть, він означав погордливу гідність).
Ванна