бо «смертників» завжди було набагато менше, тож доводилося одному ставати проти п’ятьох, а то й проти десятьох. Не кожен зміг таке витримати – довгий час знаходитись на межі життя і смерті, коли організм швидко виснажується; а Григорій у такій ситуації був як риба у воді. Своєю силою управляв сам, і вже коли заніс шаблю над чиєюсь головою, то годі тому вояці ухилитися. Лише раз спинився, неначе хтось схопив його за руку. І добре – бо то був Яків. Вони не мали часу ні на вітання, ні на розмови, просто Григорій дав йому шанс вислизнути і щезнути. «Не вбивати ж товариша дитинства, якщо той навіть учинив злочин», – такими були його правила.
Довго він згадував той випадок, не забув і зараз. Та і як забути, коли міг одним ударом розрубати його навпіл – таку мав силу в руках, якої не було навіть у здорових латиських стрільців. «Був товариш і…» – від самої думки ставало моторошно. Усе ж твердий і загартований характер дався взнаки. Адже це він, Григорій Савонов – найкращий розвідник, який не раз пробирався в глибокий тил ворога. І лише він знав, як це йому вдавалось.
Тим часом у сусідньому купе вже говорили голосно, неначе випили по цілій склянці оковитої, хоча «сухий закон» ще ніхто в Російській імперії не скасовував. Якийсь очевидець розважливо розказував про події лютого цього ж сімнадцятого року, коли в Петрограді тисячі людей вийшли на вулицю. Туди їх гнали порожні прилавки магазинів і картки, на які все рідше можна було щось купити. Він не зустрічав таких, які збиралися скинути царя, бо в основному всі просили хліба. Та як не кричали, влада й не намагалася їх почути. Згодом «Долой самодєржавіє!» почало лунати, «Долой войну!» – так кричали солдати, які хтозна-де взялися. Невдовзі замість представників влади з’явилися озброєні драгуни, які, врізавшись у натовп мітингувальників, почали піками бити по головах кого попало. Люди розбігалися в різні боки, і якби не козаки, які почали гнати і драгунів, і поліцію, та все частіше кричати «ура!», ніякої революції не сталося б.
– От молодці! – підхвалював інший.
– Я тоже там был, – приєднався й третій до тієї розмови. – Двадцать пятого числа стоял целый день, – хизувався своїм пітерським акцентом. – Еле добрался до площади, ведь даже трамваи не ходили, – вже з перших слів Григорій у ньому розпізнав більшовика. – Ещё не успел рассмотреться, а конная полиция уже тут как тут, и давай стрелять. Первыми упали те, что были на трибуне, потом в полицию полетели бутылки, петарды, гранаты, а возле Гостиного двора по мирным людям драгуны открыли настоящий огонь, как в 1905 году. Всех косили с пулемётов, и меня чуть не убили. Целый час лежал на холодной мостовой, не поднимая головы. И что я должен теперь делать? Простить им такое? Никогда. Я буду уничтожать эту мразь, и царя Николашку не пожалел бы, сам бы повесил, а рядом всю его семью.
– Якщо сам упораєшся, то чому ж тоді Леніна в запломбованому вагоні з Німеччини привезли? – розважливий голос випустив чергу іронічних слів, аби знову кинути того блудослова на холодну бруківку.
– И