але дужого вояка, одразу заспокоїлись.
І знову запала тиша. Коли буйні сусіди вже хропіли, Григорій лежав і думав про них. Шкода було свого українця, який самогоном та салом пригощає різну нечисть. А того пітерського й самому відлупцювати хотілося, страх як не любив тих більшовиків, більшість із яких не так давно ще належала до кримінальних елементів і сиділа у в’язниці за різні злочини. Але війна навчила його бути стриманим, а крім того, розбиратися в людях і розуміти, що не все потрібно вирішувати силою, її треба застосовувати в крайньому разі, коли слів уже ніхто не чує.
«Що ж буде, коли такий москаль до влади прийде?» – він ще не думав про самостійну Україну, тому й далі переймався спільною імперією. Заспокоював себе лише тим, що в Росії є багато нормальних людей, навіть таких, які за неї життя готові віддати. Та й Тимчасовий уряд не поводиться так агресивно, навіть коли Україна про свою автономію говорить. А на більшовиків він надивився, вони злі і вкрай радикальні, хоча багато хто вважає, що зараз саме за такими можуть піти люди.
Досвідчений вояка Великої війни Григорій Савонов, який сто разів побував у її пекельному горнилі, вважав: «Якщо й повірять їм, то швидко розчаруються, бо ніхто всіх людей одразу не нагодує, адже скрізь витовчена земля. Ніде й купити, бо і в Європі голод починається. І смертну кару не скасують, поки навколо таке твориться. Мабуть, есери мають рацію: треба всім дійти мирної згоди, аби не сталося гіршого – за хліб і брат на брата піти може, – він знову був на їхньому боці, ба більше – вступив до лав їхньої партії. – Тільки хтозна, чи так вийде, бо ті брехуни не відступляться».
Прокинувся пізно ввечері, коли вже й поряд із ним точилися розмови. Цього разу якісь досвідчені офіцери, підсівши дорогою, також Пітерські події обговорювали.
– Тимчасовий уряд теж боїться розбурханої народної стихії, тому й уклав союз із виконкомом Петроградської Ради депутатів, який став популярним серед солдатів та робітників, – чує притишену розмову. – У результаті більшість посад у новому Кабінеті Міністрів отримали есери і меншовики, тобто представники народних мас. З одного боку це добре, але й таке не принесло в Петроград стабільності, бо війна не скінчилася і їсти нема чого. Страх перед голодом знову жене людей на вулицю.
– Щоб відволікти народні маси, влада почала підготовку до масштабного наступу на фронті. І пішло: загальна мобілізація, збір коштів на підтримку армії і так далі, – це вже інший голос і теж немолодого чоловіка. – Чому ж тоді нічого не вийшло?
– Пізно було, друже, пізно. Економіка валиться, заводи й фабрики спиняються, то хіба можна в таких умовах нормально підготуватися до операції? Пригадай шістнадцяте червня, коли розпочався наступ на Станіслав, Калуш і Галич. Уже тоді не вистачало зброї та боєприпасів. Російським артилеристам видавали на добу лише по два снаряди на гармату. А право солдатів самим обирати командирів та заборона на носіння зброї офіцерами ще більше розклали армію.
– Виходить, знову безлад на фронті й голодні міста.
Григорій