та закрокував у мій бік.
– Сам Господь обрав тебе для цієї надзвичайно важкої місії. Але немає нічого, чого б не зміг осилити король Британії. Відсьогодні цим королем проголошуємо величного… ем… – Я нахилився та пошепки перепитав: – Як тебе звати?
– Артур.
– Артур! Величного Артура. Фух-бдищ, фанфари, конфеті, – закінчив я, бігаючи довкола малого та розмахуючи руками.
– Але, тату. Я ж однаково нічого не зробив, – засумнівався Лука. – І навіть не знав, що, витягнувши меч, стану королем.
Я присів на стілець і примостив Луку собі на коліна. Черговий момент повчань, коли дитині пояснюєш те, чого зазвичай не розуміє навіть дехто з дорослих. Іноді мені здавалося, що затнися я хоч на мить – і Лука сприйме все не так, як належить, що в такі миті його майбутнє залежить від моїх слів. А це до біса вагомий вантаж, аби бажати скинути його з пліч. Я зазирнув синові в очі. Хлопчик був таким легким – Йода знову став пір’їнкою.
– У тому-то й річ. Ти зміг зробити те, на що не був здатен жоден, тому, що не мав корисливої мети, – спробував розтлумачити я. – Навіщо ти витягав меч?
– Хотів принести братові для участі в турнірі.
– Правильно. Ти мусив це зробити? Чи міг просто прийти та сказати, що не знайшов меча, не зачіпаючи камінь?
– Міг, – відповів Лука. Обличчя прояснішало, а в очах засвітилося розуміння, – але йому це було потрібно. А меч собі стирчав без діла, то чому б не допомогти?
– Так, молодець, – підморгнув йому я. – Коли станеш на правильний шлях – доля сама тебе знайде. Головне – діяти, а не кидати все на півшляху. Дехто з великих говорив, що людина сама творить свою долю і, крім неї, ніхто на ту долю не може вплинути. Проте водночас хто забороняє припустити, що кроки до правильного шляху – частина заздалегідь прописаної долі? Власне, я вважаю: вона існує, та доля. От тільки не єдина. Тобто перед тобою може бути, до прикладу, четверо дверей, а в які ввійти – визначаєш ти сам. Кожні з таких чотирьох дверей є квитком до прописаної долі, лише різними шрифтами, мовами чи інтонаціями. Як наслідок виникатимуть і різні фінали, які заздалегідь прописані, шлях до яких ти обрав самотужки, такі собі паралельні реальності. Юлій Цезар казав: «Кожен коваль своєї долі», – а Вергілій навпаки: «Кожному призначено свій день». І якщо вже обирати, то сидіти згорнувши руки і вичікувати всеосяжної та всемогутньої долі – якось не надто райдужна перспектива, хіба ні? Розумієш?
Лука невпевнено й тому повільно кивав головою, однак я бачив, що малий перебільшує.
– Нехай, іще зрозумієш.
Сили почали потроху покидати восьмирічного хлопчика, а очі під вагою втоми заплющувались. Я взяв Луку на руки та відніс до спальні. Це була його особиста фортеця. Він розмалював стіни різнокольоровими олівцями, зобразив на одній із них великі двері, що приховували лише йому відомий світ. До дверей вела освітлена великими ліхтарями синя доріжка, яка оббігала вдалині білосніжну гору, таку високу, що, здавалося, та сягала місця, де зароджувалися хмари. З вершини гори врізнобіч розлітались яструби –