духівника, цінили високо за його поетичний хист. Цей хист давав йому змогу при переписі святих текстів прикрашувати їх квітами красномовства. Цей писар подав до відома Сатмія, що донька королеви Нефрета, ота Нефрета, яку він знав змалку і яку не раз пробував розважити веселими казками, перевищує своїм поетичним талантом його – Тутмоса.
Тутмос висловив цю похвалу без якоїсь притаєної думки. Він попросту дав відповідь Сатмієві, коли цей похвалив його за гарно складені тексти для його вжитку. Тутмос – людина у поважному віці, а проте горда на свій хист, читав день раніше те, що написав його товариш – надвірний писар, під диктатом царівни. Вірші царівни, правда, не були дуже патетичні, але вони нагадали писареві молодечі любовні пригоди, аж сльоза звогчила його очі.
Тутмос показав те, що сам дбайливо відписав з його папірусу:
Я світ забула ввесь у мріях,
Там мріяв тільки образ твій,
З’явився ти – я вся мерщій -
Волосся подув геть розвіяв,
Та заки впав твій гострий зір,
Я кучері звила, повір!
– І це написала дівчина, що ще вчора була дитиною, що ще не зазнала кохання, тільки чекає на нього і тужить! Щасливий той, для кого вона зробить зачіску. Але стократно щасливіший той, кого вона прагне і для кого вона розпустить своє волосся.
Тутмос блиснув засльозеними очима і глянув зворушливо на високу постать Сатмія, що задивився в далечінь.
– Це дар, божий дар, – сказав писар, пригладжуючи ніжно папірусовий звиток. – Любов це також великий дарунок богів. Людина народилася із сліз Бога, любов з Його усмішки.
Коли Сатмі раз проходив мимо високих мурів, довкола королівського саду, він почув таку пісню:
Як тобі, ще того мало,
Що від п’яного знесилля
Сонце рвалося, палало,
Стережись!
Бо колись
Пошукаю собі зілля,
Квітку дику,
Дику рожу -
Заворожу
І вже будеш мій довіку!
За співом прийшов короткий сміх, і перед ногами Сатмія впала одна квітка. Він підніс голову – у маленькому віконці у вежі промайнула мала рука. Йому здалось, що там блимнула теж пара оченят. Ясна завісочка закривала вікно, а внизу крізь подовгастий її виріз справді блищали очі, як зірки. Сатмі підніс квітку.
Інені з’явився знову. Знову на розсвіті. Сатмі боровся цілу ніч з якимись рослинами, що наче поліпи сповивали його. Його вабила грайливо і хитро Нефрета. «Ти не покинеш мене ніколи, правда?»
Після цього він мусив знову слухати слів мудрости:
– Коли ти стоїш на варті – стій або сиди, але не піддавайся. Від першої хвилини нехай буде з тобою закон: «Не похитнися, хоч би нудьга знайшла на тебе». Ти призначений на вартівника, Сатмі, і твій обов’язок не датися опутати безвартними дрібницями. Ворог – хитрий і хоче ограбити те, чого ми погано стережемо. Твій скарб у небезпеці. Гать вибудована тобою,