краще: вічність не знає хвилин, ні годин. Тепер він може жити посеред вічности. Коли нема годин – не буде і днів, ні місяців, і тисячоліття минає так само нечутно. Так само не існувало три тисячі років… до цієї хвилини.
Що він залишив там поза каменюкою, що звалилася вниз? Що було поза тим морем, яке Райт перейшов своїми ногами? Якісь неймовірні залізниці, що щезали у пащах тунелів і зупинялися нервово на стадіях, що випльовували зі себе задиханих людей і знов їх втягали у себе і знову, поблискуючи, мчали з шумом залізними поясами, що оперезували землю… Якісь невидні радіохвилі, що розбігалися і затрачувалися в безмежах на те тільки, щоб люди напружували свої вуха, намагаючися вловити їх звуки? Біржі, валютова паніка, засідання репараційних чи якихсь інших комісій, вибори, кабінетові кризи…
«S. O. S. S. О. S.!» пробивається серед цього гомону і біжить аж на Море, на Місяць, добігає до Венери – кудись, де інші створіння теж під впливом омани змислів обманюють одні одних, воюють, скручуються і повзають, як черв`яки, і звідки теж якийсь нещасливий добуває із себе безнадійний поклик S. О. S.! Фокстрот, політичні вбивства, торгівля кокаїною, махінації большевиків, щоденні сенсації великих газет і винаходи, що перекидають тисячолітніми гіпотезами…
Усе байдуже. Видається, немовби все те потонуло і не залишився навіть сам доктор Роберт Райт, а тільки єдине створіння, що перемогло голод, непорушно похилилось над домовиною, коли останній відблиск лямпи, що падав на мури, згас.
Безупинно повторюване те саме імення начеб зачарувало його і ввело його у стан мрійливої дрімоти, що межує з неіснуванням: «Нефрета, Нефрета, Нефрета»…
Це імення вимовляв, засинаючи, молодий священик Сатмі, що лежав онде на нижчому ложі з підпорою під оголеною головою. Хоч він мав уже титул другого пророка і йшов безпосередньо за найвищим пророком Інені, своїм учителем.
Без огляду на своє високе становище і мудрість, він не переставав думати про жінку, як звичайний смертник, якому змагання до найвищої цілі не перешкоджає задовольняти звичайні життєві потреби. Нефрета – молодша королівська донька і сестра королеви, що мала нагоду часто бачити Сатмія при ріжних церемоніях, видавалась йому чомусь саме сьогодні вийнятково приваблива. Чи, може, тому, що мала таку дивно синю зачіску, чи, може, той діядем, який надавав їй особливого чару? Чому? – невідомо… а все ж Сатмі довше, як звичайно, зупинявся зором на молодій царівні, що у гурті найближчої двірської дружини при сестрі йшла до Іненія, який з нагоди свята розділював квіти лотосу. У ногах Сатмі стояв великий кіш із квітами. Поволі, святошно передавав він звислі жовті гілки першому пророкові. Зовсім зніяковіла святошною хвилиною, Нефрета вся схвильована, замість узяти лотос з руки Іненія, взяла його поквапно від Сатмія. Довге бильце оповило руки молодої пари і зв’язало їх на кілька секунд зеленою стяжкою. Їх погляди зустрілися. Те, про що Сатмі ніколи досі і не подумав, стало для нього дорогим предметом бажання. Досі він з повною свідомістю