це назвати «полотняною мрякою». Ні одна з наших красунь, навіть найбільше легкодушна, не відважилась би показатись перед людьми у сукні з такої матерії. Чи ви пригадуєте одежу короля з Андерсенової казки? Оця «мряка» має три тисячі років, а проте вона така густа, міцна і м’яка, як колись. Ми дуже горді на поступ нашої техніки, але цю матерію ткали руками на веретенах незвичайно примітивних.
Найбільшою прикметою знайдених предметів було те, що вони були непорушно цілі, бо так то вони мало ріжнилися від добичі інших дотеперішніх розкопів. А проте було в них щось нез’ясовано нове: якийсь подих особистого смаку, на підставі якого можна було робити висновки про власника мертвих предметів. Важко було означити словами смак Нефрети, яка вибрала для себе всі ці речі, а може навіть їх замовляла за власними вказівками. Вона оминала всякого перевантаження прикрас, воліла якомога прості лінії і спокійні сполуки кольорів. У маленькій скриночці незвичайної краси лежали звитки папірусу. Райт не передав її нікому, а власноручно виніс із гробниці. Вхід до дальших комор завалила на всю довжину щілини плита з написом, що пригадав йому знайоме ім’я «Нефрет». Райт опанував нетерплячку, вирішивши, що не посунеться вперед, заки не відчитає змісту папірусів. Щойно тоді міг би станути перед Нефретою, коли знатиме про неї все, якнайбільше. А хто може сказати про неї більше, як звитки з її поезіями?
Обережно і святошно ніс Райт скриночку перед собою. У такій позі побачив його лорд Кернервон, що був захоплений знайденими скарбами, які робітники повиносили наверх.
– Прийміть мої побажання, Райте. Мені здається. що один із нас має при собі талісман щастя. А може ми обидва. Зложіть побажання і мені: я знайшов те, за чим шукав – гріб останнього фараона вісімнадцятої династії. Що ви зробите з тими всіма речами? Ви мусите негайно відіслати їх до Каіро. Я їду туди. Коли вам не трудно, то поможіть мені і допильнуйте перевозу.
Нефрета була, як влучно догадувався Пікок, донька Ехнатона і мешкала на дворі Тутенхамона, чоловіка своєї сестри. Вона вмерла нагло серед таємничих обставин. Так говорили написи очищених передгробних комор. Кернервон, зіпсований багатствами, що їх знайшов у королівських гробах, дивився з деяким спочуттям на речі Нефрети. Коли всі ті дрібниці, що колись були її насолодою, опинилися у замкнених скринях, Райтові здавалося, що його хтось ограбив.
«Грабіжники гробів!» – нагадав слова директора. Може, він, Райт, таки справді не повинен був порушувати вічного спокою царівни, коли тепер відібрали їй все те, з чим вона зжилася і тепер в ограбленому гробі напевне блукає, шукаючи за тим, що належало до неї кілька століть.
З отих стін ішла музика недоступна слухові живих, плили співи, кружляли пахощі, з них сходили танцюристки і зіскакували невтомні газелі, втішаючи своїми прегарними рухами вражливе око. Тепер не було тут для царівни навіть крісла, ні дзеркала, в яке вона могла б поглянути, не було запашного кадила, ні красила для очей, щоб оживити їх рямці. Двійник