стуку Мері. Вона мусила застукати ще раз, поки він відчинив. На столі стояла скриночка і лежали папіруси.
– Чи ти це знайшов у гробах? Яке це гарне! – і нахилилася до чоловіка. – Чи ти це передаш до музею, чи лишиш собі?
– Ще не знаю, – відповів Райт неохоче, мало захоплений її відвідинами і жвавими рухами, що загрожували всім предметам у кімнаті. – Ще не знаю, – повторив Райт, звинув дбайливо папіруси і положив їх назад у скриночку.
– Коли ти не передаш цього до музею, то даруєш мені, правда? Чудесна річ. Чи я, може, тобі перешкодила?
– На нині я скінчив.
– Чи ти писав?
– Так!
– Вірші?
– Я старався передати якомога вірно багатство образів оригінального тексту. Але це дуже важко зробити… ми звикли до зовсім інших образів і до іншої гармонії.
Райт оживився: взяв до рук листки, покриті ріжними поправленими словами, і, майже не вдивляючись у текст, деклямував сам до себе:
Твоя любов у мене входить
Як мед липкий,
Твоя любов для мене сходить
Як день ясний,
Твоя любов це пах кадила,
Це пах смоли,
Ти у моїх розлився жилах,
Ми – мед знайшли.
І я себе злила з тобою
Думки – в словах,
Бездихана горю смолою
Вся пух і пах.
Ти вкоротив сестриці муку,
Що так пекла,
Як кінь, що шляхом збив пилюку
Прибіг – стріла.
Як кінь, що лиш на мить у гоні
Неждано щез,
Кохання в заграві червоній
Зійшло з небес.
Як іскра в ясність промінясту
Зміняє хмиз,
Як з-під небес хижацький яструб
Відклав один листок і взяв інший.
– А тепер інша поезія:
Я світ забула ввесь у мріях,
Там мріяв тільки образ твій,
З’явився ти – я вся мерщій -
Волосся подув геть розвіяв,
Та заки впав твій гострий зір,
Я кучері звила, повір!
– Тільки японці, великі майстри стенографічного запису почувань, могли б так зв’язко і просто замкнути настрій в одному образі.
Чи кохаю? ні, не знаю…
То вже зранку розійшлося
Серце – чорне, серце дике,
Як моє волосся.
– А те, що виглядає на безпосередню щирість, не є нічим іншим як великим поклоном життю.
«Нема години кращої, як разом бути з тобою, разом єдиний, з тобою чекати обіймів твоїх, обіймів, цілунків чекати… Нема хвилини солодшої тої, як зір твій паде, хвилини солодшої, як ми вже самі і чути самотність і груди твої…»
– Чи вільно ті своєрідні рефрени, яких ми не в силі передати і ритм чи образи, що ростуть у нескінченність, звужувати до такої лірики на наш лад, як я це зробив?
Нема кращої години
Як зі мною ти єдиний.
Ми – обійко,