серед аматорів мистецтва і навіть ширшу публіку приваблюють своїм чаром.
– Я приєднуюсь до поглядів лорда, – завважив Райт, бажаючи перервати прикру мовчанку. – Але для мене ті дрібниці, що так захоплюють лорда, є не ціллю, а тільки засобами. Моїм бажанням було б – якщо це взагалі можливе – оживити наново ті вражіння, які найшли вплив у подивугідних, хоч і не дуже численних літературних пам’ятках.
– І для цього треба порушувати спокій мерців? – просичав директор.
– Цим, може, знову нам удасться впровадити мерців до життя, – відповів Райт.
Лорд стиснув Райтові руку і вийшов.
Ця зустріч наблизила Райта і лорда Кернервона. Лист Пікока вже не був потрібний: вони мали той самий погляд на розкопи. Лорд зробив на Мері дуже симпатичне вражіння, яке після перших відвідин в його домі ще зміцнилось. Його дім, майже музей, розбудив цікавість Мері. Все те, що лорд залишив зі збірки в себе, визначалося неабиякою досконалістю. Він уважав за доказ поганого смаку складати такі скарби рядом на полицях або ховати у скляних шафах. Усі предмети були так розставлені, що музейна саля робила вражіння кімнати, де живуть люди і де цими предметами користуються. Видавалось, що сучасник доби, коли ці предмети повстали, зберіг якимсь чудом свою молодість і недавно вийшов з кімнати, куди знову вернеться.
Дім лорда мав іще особливу привабу завдяки порядкові, запозиченому з англійського життя. Традиційні години, коли треба було сідати за стіл, щоб їсти, були так само святі, як у Лондоні. Лорд не дозволив собі на ніякі зміни в одягу з огляду на південний клімат. Коли він ішов на місце розкопів, брав зі собою шатро і з лондонського вибагливого одягненого джентльмена перемінювався у мисливця або шукача золота, приказуючи вагу до найбільшої вигоди в одягу, щоб міг свобідно пнутися по скелях, повзати і порпатися в землі.
Мері рішила, що як тільки вернеться до Берліна, то переробить свій дім на англійський штиб. У той спосіб вона спробує закрити факт, що не має родини. Англійське прізвище її чоловіка, за англійським зразком ведений дім це майже рівнялось шляхетському гербові, якого їй, на жаль, бракувало. Родина Райтів мала колись герб, але забула за нього. Приємно було б помістити аристократичну емблему вгорі листового паперу і на дверцях авта. Райт дістав виразний наказ, що, як тільки вернеться у Берлін, мусить зараз зробити розшуки за своїм ґенеальоґічним деревом. На початок Мері задовольнилась сукнями за англійською модою, наслідувала ходу та рухи англійок і почала брати лекції англійської мови.
Поки що не думала про скорий поворот. За кожним разом її аргументи щодо повороту були в розмові з Райтом слабші. Досі вона робила часті прогульки, але короткі; тепер, коли Райт заявив, що має виїхати до праці, Мері стягнула нещиро уста, надувши їх, як дитина, вхопила чоловіка за краватку і сказала плаксиво:
– А я ввесь час сама, страшенне сама… Чи ти не волів би лишитись?
– Ні, це вже порішена справа, я мушу їхати.
Мері