руїнах кам’яної стіни…
І раптом, замість низки картин, що змінюють одна одну, – знову ринкова площа пуританського селища, заповнена городянами, які похмуро спостерігають, як вона – так, саме вона, Естер Прин! – стоїть із немовлям на руках біля ганебного стовпа, а на її грудях, оточена химерним золотим візерунком, червоніє літера «А».
Чи це не сон? Вона так міцно притиснула до себе немовля, що воно скрикнуло; потім опустила очі на червону літеру і навіть помацала її пальцем, щоб переконатися в реальності і своєї дитини, і своєї ганьби.
Так, ось вона, дійсність; усе інше безслідно минуло!
Глава 3. Зустріч
Гостре відчуття загальної недоброзичливості припинило шматувати носительку червоної літери, щойно вона помітила позаду натовпу людину, яка відразу ж заволоділа усіма її думками. Там стояв якийсь індіанець у традиційному одязі; однак поява червоношкірого в англійській колонії була не такою вже дивиною, щоб зацікавити в таку хвилину погляд Естер, тим паче – змусити її забути про все інше. Але поряд з індіанцем стояв білий, мабуть, його супутник, чий костюм був дивною сумішшю одягу цивілізованого і первісного.
Він був невисоким на зріст і, хоча лоб його покарбували зморшки, не здавався старим. Натхненне обличчя свідчило про розум, витончений багаторічними вправами, які відбилися і на решті зовнішності цієї людини. Та й показна легковажність змішаного вбрання, судячи з усього, слугувала йому для того, аби частково приховати деякі особливості статури, й Естер одразу помітила, що одне плече у нього вище за інше.
Ледве помітивши це худорляве обличчя і трохи викривлену постать, вона знову квапливо пригорнула дитину до грудей – так міцно, що нещасна дитинка знову запищала від болю. Але мати не звернула на це жодної уваги.
Відразу після своєї появи на площі і за лічені секунди до того, як Естер помітила його, прибулець глянув на неї спідлоба. То був розсіяний погляд людини, схильної до самозаглиблення і звиклої надавати зовнішнім подіям значення лише настільки, наскільки вони пов’язані з його внутрішнім життям. І раптом цей погляд разюче змінився, став пильним і пронизливим. Судома жаху спотворила обличчя незнайомця і, затримавшись на мить, зникла: немов змія ковзнула, звиваючись, між каменів. Найсильніше душевне хвилювання затьмарило його риси, але зусиллям волі він придушив його, і вже наступної хвилини його обличчя стало майже неупередженим. Будь-які сліди хвилювання зникли і були поховані в глибині душі прибульця. Зустрівшись зі спрямованими на нього очима Естер і переконавшись, що вона впізнала його, він повільно підняв палець і приклав його до губ жестом, що закликав до мовчання.
Потім, зачепивши плечем городянина, що стояв поруч з ним, прибулець чемно звернувся до нього:
– Чи не скажете ви, містере, хто ця жінка і чому вона виставлена тут на загальне посміховище?
– Мабуть, приятелю, ви не тутешній, – відповів городянин, здивовано