суботу і саме напередодні його відпустки. Хоч і любив її також.
Телефон заспівав знову. Телефонували з вулиці й повідомили, що патрульна машина чекає.
– Я ще в трусах! – спересердя відказав Орест. – Чекайте!
Звичайно, при такому поспіху часу на сніданок не залишалося, але Орест усе ж встиг поголитися, почистити зуби і впевненим у собі тридцятитрьохрічним чоловіком спустився сходами на вулицю. Він жив досить-таки далеко від центру міста, любив цей район і всіляко намагався зробити його кращим. Принаймні місцева братва старалася не потрапляти йому на олівець.
Поліцейський «ауді» стояв біля протилежного тротуару. Гайовий перейшов вулицю і відкрив дверцята машини. На передніх місцях звично сиділи двоє поліцейських.
Привітавшись, Орест попросив дорогою до місця виклику заїхати у якийсь фаст-фут. Замість відповіді один із поліцейський передав Оресту склянку з кавою і загорнутий у папір лаваш.
– Ми знали, що тебе підняли з ліжка, – пояснив здивованому Гайовому поліцейський.
Оресту нічого не залишилося, як подякувати. Він почекав, коли авто виїде на паралельну вулицю і лише затим приступив до сніданку.
Коли вони доїхали до потрібного місця, Орест Гайовий успішно здолав лаваш, а в закритій склянці залишилося досить кави. Так з кавою в руці він і попрямував до групи людей, що зібралися перед дев’ятиповерховим будинком. Саме місце падіння вже обнесли обмежувальною стрічкою, на деякій відстані від якої стояли нечисленні місцеві жителі. Поліцейський, котрий слідкував за тим, щоб ніхто не заважав оперативній групі, привітався і підняв перед Орестом кольорову смужку. Біля накритого тканиною тіла Гайовий побачив патологоанатома Сергія Котляра і стажера.
– Доброго дня, шефе! – привітався Соколовський.
Гайовий кивнув головою. Позаяк Котляр був у рукавичках і невідомо, куди він ними лазив, вітатися за руку не став.
– Що у нас? – запитав патологоанатома.
– У нас труп! – відповів він. – Жінка років тридцяти – тридцяти п’яти, досить красива… була, вивалилася з дев’ятого поверху. Впала на асфальт. Підозрюю, що у неї не залишилося жодної цілої кістки.
– Покажи! – звернувся Гайовий до стажера.
Той обережно підняв край тканини. Жінка дійсно була красивою, якщо судити з лівої половини обличчя, котре не розбилося і не забризкалося кров’ю. Жертва була одягнута у дорогу сукню бузкового кольору.
– Досить! – сказав Орест і, коли Соколовський опустив тканину, закінчив: – Дивно.
– Тут багато чого дивного, але що саме зацікавило тебе? – озвався Котляр.
– Сукня, судячи з вигляду, куплена аж ніяк не на Перехресті (Орест мав на увазі базар на протилежній околиці міста).
– Так, це виключено! – вставив Веніамін Соколовський. – Якийсь дуже дорогий бутик.
– Правильно, стажере, а от прикрас я не побачив. Не було чи зняли?
– Не було прикрас. Узагалі нічого не було, – сказав Котляр. – Ні документів, ні ключів від квартири, навіть сумочки не знайшли.
А