розумію, про що говоритимуть, – з готовністю відповів Кузьма.
– Це, звичайно, похвально, ale czy rozumiesz polski na tyle dobrze, żeby nie był potrzebny tłumacz?
Аудиторією прокотився сміх.
– Давай домовимося наступним чином: ти підтягнеш навчання, добре здаси модуль, підучиш польську мову, а заодно й англійську, дочекаєшся мене з конференції, і ми поговоримо про твою участь наступного разу.
– Так би одразу й сказали, що не хочете мене брати з собою, – ображено відказав Кузьма.
Це стало сигналом для того, щоб розходитися. Валерій Пшеничний не став більше затримуватися. Він зайшов у деканат, залишив у секретарки потрібні папери і покинув будинок університету. До відправлення автобуса залишалося три години, а ще треба було заїхати додому, а потім добиратися на автовокзал. Добре, що він приготував потрібні речі ще звечора, поскладав у велику дорожню сумку, котра за свій короткий вік побувала у доброму десятку країн. Документи і квитки на автобус також чекали на нього.
Участь у конференції, присвяченій середньовічній історії прикордонних земель Польщі та України (тема його кандидатської дисертації) стала можливою завдяки сприянню польського колеги Войцеха Віхури. Вони познайомилися на подібному заході у Словаччині. Їхні взаємини щораз натикалися на розбіжності у тому, кому має належати той чи інший регіон. Валерій Пшеничний був певен, що тепер ніхто перекроювати кордони не буде, але землі від Перемишля до Холма (причому він принципово вимовляв назви цих міст на український манер) є українськими. Натомість Віхура подарував Пшеничному товсту і важку книгу з претензійною назвою «Krecy» явно пропагандистського характеру, бо у ній, окрім звичних Львова з Кам’янцем-Подільським, до польських міст віднесли Київ і навіть Смоленськ.
Проте такі розбіжності у поглядах на спільну історію не завадили їм обом залишатися друзями, сім’ями їздити один до одного в гості – у Львув і в Ряшів.
Нашвидкуруч пообідавши і попрощавшись із дружиною та малим сином, Валерій Пшеничний підхопив припасену сумку і попрямував до найближчої автобусної зупинки.
Закінчення дня проминуло якнайкраще, навіть потрібний автобус відправився з автостанції лише на десять хвилин пізніше визначеного терміну. Одразу ж, як тільки один із водіїв забрав у пасажирів квитки – а їхало до Польщі заледве п’ятнадцятеро людей, – Валерій Пшеничний вийняв свій ноутбук і написав Віхурі, щоб чекав на нього приблизно опівночі. Отримавши звичну відповідь «Ок!», Валерій заглибився у текст своєї доповіді на конференції. Той-таки Віхура повідомив його, що у заході братиме участь професор Варшавського університету Лех Особінський, поруч з котрим сам Войцех здавався переконаним прихильником української сторони. На жаль, відносини між двома державами нагадували коливання маятника: часи відносного потепління чергувалися з прохолодою, ба навіть ворожістю. Тепер настав саме такий час. Як завжди буває у таких випадках, жодна зі сторін не бажала помічати злочини зі свого боку, але не пропускала такого з іншого. Звичайно, ні до чого хорошого це привести не може. Зрештою,