не можна розгледіти міміку на обличчі жінки, до того ж якщо ця жінка так нафарбована.
– Готуйся, зараз почнеться! – попередив Павло, відходячи від вікна.
– Приїхала? – чомусь запитав Василь Гутовий.
Він подивився на годинник.
– Ти диви – навіть вчасно! Не до добра це.
Павла завжди дивувала схильність напарника до песимізму, але він розумів, що Гутовому просто так легше жити: збудеться те, що він собі навигадував, а він уже готовий до цього; не збудеться – також добре. Павло, навпаки, був реалістом з нахилом до оптимізму. А зараз вони удвох – песиміст і оптиміст – чекали у ними ж відштукатуреній квартирі вердикту.
Коли жінка з’явилася у дверях, майстри були готові до будь-яких несподіванок. На їхнє велике здивування, фурія привіталася і поцікавилася, чи закінчили вони роботу. Отримавши ствердну відповідь, лише сказала:
– Пішли, покажете.
Огляд почався з кухні, і вже з перших хвилин Павло зрозумів, що занадто оптимістично дивився на своє найближче майбутнє. Фурія перевіряла буквально все: від світлової гами до висоти вимикачів і розеток. Під похмурими поглядами чоловіків вона зробила таку ревізію, котрій позаздрила б сама Фреймут.
На кухню витратили десять хвилин і перейшли у ванну…
«Інспекція» тривала довго, і коли всі троє повернулися до кімнати, котра повинна стати вітальнею, минула добра година. Жінка критично оглянула приміщення, видно, вирішивши обмежитись лише спогляданням. Тут її погляд зупинився на «Джомолунгмі», і Павло з Василем зрозуміли, що недаремно урагани називають жіночими іменами.
– Лінійку! – тільки і сказала жінка.
Чоловіки переглянулися.
– Пані… – озвався було Василь, але фурія його перебила.
– Я вам не «пані»! – жорстко відказала вона. – Що це за пивний живіт?
Видно, про Джомолунгму жінка не знала, хоч не виключено, що фільм «Еверест» бачила.
– Що це, я вас питаю, таке? – допитувала жінка. – Ви хотіли мене надурити?
– Дозвольте пояснити, – вставив Павло. – Не думайте, що ми хотіли таким чином приховати ґандж. Цей виступ існує ще від часів, коли побудували цей будинок. Ми пробували стесати нерівності, але на нашу біду австрійська цегла надто тверда, щоб це зробити.
– Тоді треба було знести її до бісової мами і поставити нову! – не вгавала жінка.
– На жаль, цього робити не можна. Ця стіна несуча, тому її знесення…
– Та мені наплювати, яка ця стіна: суча чи не суча! – підвищила голос фурія. – Я маю намір повісити на цю стіну велике венеціанське дзеркало. Якщо ви не знаєте, це місто в Італії. А щоб його повісити, поверхня повинна бути не просто рівна, а ідеально рівна. І куди я його маю повісити? На кухню? Чи перед унітазом?
Павло з Василем стояли перед власницею квартири, неначе два учні, котрих упіймали за курінням у туалеті. А вчителька продовжувала:
– Слухайте мене уважно! Роботу ви не зробили, тому я не заплачу вам нічого. Якщо хочете отримати свої гроші,