зайшла до нього, щоб зателефонувати батькам, що я прийду і щоб не накидали на двері ланцюжок.
– Який сенс було попереджати батьків, перебуваючи за квартал від дому?
– Я була п’яна. Мені треба було витверезіти.
– Але розмовляти з ними захмеленим голосом ти не боялася. І коли ти прийшла додому?
– Десь біля першої.
– І спала до пів на третю? Щось я раніше не помічав за тобою такої здатності – спати чотирнадцять годин.
Вона мовчала. Він теж. Вичекавши хвилину, Ярош поклав слухавку. Йому було боляче, але час показав, що він міг зазнати ще дужчого розчарування, якби їхні стосунки продовжилися, бо розповіді про її любовні пригоди, які згодом почали долинати до його вух, свідчили про ту легкість, з якою Надя ставилася до свого інтимного життя, колекціонуючи пристрасті. Звідтоді минуло десять років, вона видала кілька книг, в одній з них серед героїв він упізнав себе, і хоча там було чимало вигадки і відвертої жіночої їді, сцена, де вони кохалися в кукурудзі, зворушила його, він пригадав собі, як то було, і відчув навіть вдячність за те, що вона нагадала йому про ті солодкі хвилини. Водночас дивувало, що вона й досі не може його забути, намагаючись звести порахунки та розставляючи в різних місцях книги знаки, за якими просунуті читачі могли б упізнати, про кого мова.
C
Коли посеред Ринку зустрічаються оздоблені квіточками і пір’ячками два капелюшки, це подія звична і повсюдна, на неї жоден перехожий уваги ніколи не звернув би, та коли докупи сходяться аж чотири капелюшки, о-о, тоді кожен дивиться на цю сцену, роззявивши рота, та ще й намагаючись вловити окремі фрази, бо ж очі під тими капелюшками аж горять, а їхні власниці лопочуть, не переводячи духу, захлинаючись словами і враженнями:
– Пані Ґолдо, як ся маєте!
– Ґут, ґут, пані Влодзю. Лікоть мені цілий день болит. А ось і паня Ядзя! Пані Ядзю, шо купилисьте? Каляфйори* нинька подуріли в ціні!
– То не каляфйори подуріли, а люди. Де ж бо такі ціни правити!
– Пані Ріто! І ви тут! Як то файно, жи ми ся всі докупи зійшли, нє?
– Я купила два телячі хвости, пучку кропу і петрушки.
– Буде зупа кропикова?
– Я ледве-м зіпсованого коропа не купила. Питаю перекупки, чи він бодай ще живий, а та мені відказує: «Йой, пані, я сама не знаю, чи жива в такі тяжкі часи, то звідки маю знати, чи та риба жива?» – «А може, – кажу, – вона здохла?» – «Ай, та де здохла? Спить!» – «Спить? А я чую, жи шось від неї тхне». А вона: «Ай, пані, а ви коли спите, хіба за себе ся ручаєте?»
– А йдіт!
– Я їй по-жидівському, і вона мені по-жидівському, і все одно бреше в живі очі! А мені так лікоть болит!
– Помастіт спиртом на ніч і замотайте в стирку. Хто б подумав: кільо воловини коштує вже шістдесят сотиків, моя сусідка, котра має чоловіка поштаря, купує на площі Теодора кільо за тридцять сотиків, але такі фляки, то хіба може лигати її чоловік.
– А кільо хліба – п’ятнадцять сотиків!
– А