подій, усі ці дерева з воронами, вони ж були й тоді… тоді, коли євреїв з Клепарова виганяли з будинків і змушували переселятися на Замарстинів, бо ґетто мало таку ж властивість, як і шагренева шкіра, і він тоді так тужив за цим краєвидом, за грабами, кленами і ясенами, що мали повні голови воронячих гнізд і омели, бо з вікон нового помешкання бачив лише залізничний міст, де з часу до часу торохтіли військові потяги і товарняки і який прозвали Мостом Смерті через те, що під ним був шлагбаум і стояла варта, як при брамі до пекла, когось вона випускала і впускала, а когось відправляла в безвість, на таємничі Піски в Лисинецькому лісі, а там, на Гицлевій горі, розквітала омела, і розквітала не весною, а в лютому, коли ще стояли сніги, і він щойно тоді, на вигнанні, відчув, наскільки вона йому була мила, як бракувало її блідо-рожевого цвіту там, у чужому будинку, де в одному покої мусили вони тулитися вшістьох, здригаючись від кожного гуркоту, від гучного тупотіння ніг, від звуків команди, від клацання цинґлів, а постріли… постріли уже їх так не лякали, постріли лунали на віддалі, до пострілів усі вони звикли… навіть тоді, як опинилися в Янівському концтаборі. Далі стрічка спогадів урвалася, замерехтіли чорні нерозбірливі кадри, і Мількер уже побачив себе знову на рідному Клепарові, у батьківському помешканні. Багато речей за той час, поки він був відсутнім, пропало, щось забрали німці, щось – визволителі, а щось і сусіди, але дещо й залишилося – старих меблів ніхто не хотів, а під шафою під підлогою вдалося заховати найцінніше – скрипку й альбоми з фотографіями, Мількер частенько розглядав ці знімки, де була зображена уся його велика родина, його друзі, кохана дівчина, усіх їх давно нема серед живих, але він іще пам’ятає їхні голоси і, заплющивши очі, може відтворити. Ось гукає з вікна його мама: «Йоселе! Йоселе! Марш до хати! Учитель прийшов!», о, та як же можна забути пана Каценелєнбоґена з його деренчливим і гаркавим голосом, ось він у всьому чорному, схожий на крука, довгі худі руки, здається, у будь-яку мить стріпнуть у повітрі, і він злетить, і згори почне вбивати своїм дзьобом у голову горопашного Йоселе таємні знання, а ось сестра Лія і Рута, його дівчина, збирають квіти на Кайзервальді і заливаються дзвінким заразливим сміхом, таким, що не піддатися йому неможливо, а там – на ряднині його друзі влаштували пікнік, і, здається, навіть запах смаженого м’яса на рожні долинає зі світлини… Під підлогою вдалося переховати і дещо з посуду, а головне – горнятко у вигляді товстенького пампулястого хлопчика – з нього він пив у дитинстві молоко, більше він з нього не п’є нічого, але горнятко стоїть за склом у старому креденсі і єднає його з покійною мамою, яка наливала в те горнятко тепле молоко, додавала ложечку меду і приносила йому щовечора, а коли він хворів, до молока додавала ще й масла і соди, він кривився, але пив, а тепер, коли він дивився на те горнятко, то здавалося, що дитинство не перестало в ньому жити, й коли він заплющить очі, то почує голоси своїх друзів, які кличуть його грати в м’яча.
Він жив скромно, даючи приватні уроки музики, коштів