задоволений, навіщо ж я вселятиму йому думки, які завдадуть шкоди моїм інтересам?
– Справді, навіщо? Вам, бачу, дуже пощастило: маєте помічника, котрому платите набагато менше, ніж платять за таку ж роботу інші. Не часто зустрічаються такі безкорисливі службовці в наш час.
– О, у мого помічника є свої недоліки! – замахав руками містер Вілсон. – Я ніколи не зустрічав людину, котра б настільки пристрасно захоплювалася фотографією. Клацає апаратом, коли треба працювати, а потім пірнає в льох, як зайча в нору, і проявляє там свої пластинки. Це його головний недолік. Але в усьому іншому він хороший працівник.
– Сподіваюся, він і досі служить у вас?
– Атож, сер. Він і чотирнадцятирічне дівчисько, яка трохи куховарить і замітає підлогу. Більше нікого не маю, я вдівець, до того ж бездітний. Ми троє живемо дуже скромно, сер, підтримуємо вогонь у багатті та сплачуємо рахунки – ось і всі наші заслуги… Це оголошення вибило нас із рівноваги, – продовжував містер Вілсон. – Сьогодні виповнилося якраз вісім тижнів із того дня, коли Сполдінґ увійшов у мій офіс із цією газетою в руці та сказав:
«Хотів би я, містере Вілсон, аби Всевишній створив мене рудим».
«Чому?» – здивувався я.
«Тому, – пояснив він, – що відкрилася нова вакансія в Спілці рудих. Тому, хто її займе, вона дасть добре заробити. Там, схоже, більше вакансій, ніж кандидатів, і виконавці заповіту ламають собі голову, не знаючи, що робити з грішми. Якби моє волосся було здатне змінити свій колір, я неодмінно скористався б цією вигідною пропозицією».
«А що це за Спілка рудих?» – зацікавився я.
Бачите, містере Холмс, я зазвичай сиджу вдома, й оскільки мені не доводиться бігати за клієнтами, бо вони самі приходять до мене, то іноді я цілими тижнями не виходжу надвір. Ось чому мало знаю про те, що відбувається у світі, і завжди радий почути щось новеньке…
«Невже ви ніколи не чули про Спілку рудих?» – широко вирячив очі Сполдінґ.
«Ніколи».
«Це дуже дивно, адже ви один із тих, що має право зайняти вакансію».
«А багато можна заробити?» – перепитав я.
«Близько двохсот фунтів стерлінґів на рік максимум, але робота дрібна й до того ж така, що не заважає людині займатися якоюсь іншою справою».
«Розкажіть мені все, що знаєте про цю спілку», – попросив я.
«Як ви самі бачите, – розповідав Сполдінґ, показуючи мені оголошення, – у Спілці рудих є вакансія, а ось і адреса, за якою можна звернутися за довідкою, якщо захочете дізнатися всі подробиці. Наскільки я знаю, цю спілку заснував американський мільйонер Єз Гопкінс, великий дивак. Він сам був вогняно-рудий і співчував усім рудим на світі. Вмираючи, залишив після себе гору грошей і заповів використати їх для полегшення долі тих, у кого волосся яскраво-рудого кольору. Мені казали, що цим щасливцям платять чудову платню, а роботи не вимагають від них майже ніякої».
«Але ж рудих мільйони, – сказав я, – і кожен буде прагнути зайняти це вакантне місце».
«Не так багато, як вам здається, –