майже прошепотіла жінка.
Тамара замкнула хвіртку, але від того спокійніше не стало. Вона допрала, розвісила білизну, протерла пил у кімнатах, але робота не відволікла її від тривожних думок. Вона подзвонила Федькові й запитала, де хлопці.
– Та ми граємо у футбол! Я ж говорив, де ми будемо! – відповів хлопчина.
– Олег з тобою?
– А де ж іще? Мамо, ти чула новину?
– Яку, синку?
– Маніяк у нашому місті. Він убив жінку.
– Так, чула.
– І знаєш, кого заарештували?
– Кого?
– Коляна!
– Того хворого чоловіка?! Та він і мухи не зобидить!
– Це ти ментам скажи!
– Чому саме його затримали? Не чув?
– Хлопці з того провулка кажуть, що Колян намагався її підвести, а потім розклав на грудях убитої жінки квіти. У нього руки були у крові, то його менти й замели, – пояснив Федько.
– Який жах! Колян не міг убити! – заперечувала Тамара.
– Розкажи це своєму Толику!
– Як ти розмовляєш зі мною? Хто тобі дав право так говорити?! – обурилася жінка.
– Вибач, якщо образив, мамо! Бувай! Мені ніколи! – кинув син, і в телефоні залунали гудки.
Тамара набрала Анатолія й почула від нього, що той наразі не має часу.
– Скажи мені лише одне: правда, що Коляна підозрюють у вбивстві?
– Так, це правда.
– Але ж він не міг нікого вбити!
– Триває слідство, і він єдиний підозрюваний. Вибач, мені час бігти.
– Бувай! – промовила Тамара та вимкнула телефон. – «Якесь божевілля!» – подумала вона, прямуючи до будинку.
Розділ 12
Маріуш був незадоволений. Він не звик марнувати свій дорогоцінний час, тепер же минали дні, а його справа з місця не зрушувала. Він стежив за мешканцями будинку кілька днів поспіль, прогулювався повз нього в різний час доби, і все даремно. Цього ранку чоловік прокинувся з упевненістю, що саме сьогодні йому пощастить. Він вислизнув непоміченим з готелю зовсім раненько та попростував до знайомої вулиці.
Маріуш кілька разів робив годинні перерви (боявся привернути увагу сусідів), а потім знову повертався. Десь об одинадцятій ранку він побачив двох хлопчаків, які вийшли з двору, кудись прямуючи. Старший подався вперед, буцаючи перед себе ногою футбольний м’яч, а молодший затримався. Він присів навпочіпки й узявся зав’язувати шнурівки на кросівках.
«Мій час настав! – проскочило в чоловіковій голові, і він пришвидшив ходу. – Найважливіше, щоби хлопчак не побіг за братом раніше, ніж я встигну до нього наблизитися! – схвильовано думав Маріуш».
На його щастя, хлопчик довго вовтузився зі шнурівками, і чоловік устиг майже порівнятися з ним, коли зойкнув, навмисне падаючи посеред дороги.
– Ой, як боляче! – схопився за коліно.
Хлопчик підвівся й поглянув на незнайомця.
– Що з вами? – запитав він.
– Нога! Схоже, підвернув!
– Вам викликати «швидку»? – запропонував хлопчина, наблизившись.
– Ні, не треба! Краще допоможи сісти на лавку