снилося жахіття. Уві сні вона почула Тамарин крик і кинулася бігти на її голос. Жінка опинилася на височенній скелі біля бездонної прірви, над якою висіла, учепившись руками за кам’яний виступ, її подруга та благала про допомогу.
– Томочко, чекай, я зараз! – гукнула їй Марина.
Вона лягла на землю й спробувала подати подрузі руку. Тамара міцно вхопилася за неї, просячи: «Тягни мене, змилуйся!» Марина силкувалася підтягти Тамару вгору, але відчула, що під вагою її тіла починає сповзати у прірву. Жінку охопив відчай: вона зрозуміла, що, продовжуючи рятувати подругу від прірви, опиниться в ній сама. Втрачаючи опору, Марина ковзнула ногами по каменях і поволі посунулася до краю виступу. Страх скував її, і вона заледве спромоглася сказати: «Томо, відпусти руку!». Але та ще дужче потягнула її на себе.
– Пусти-и-и! – заволала Марина й прокинулася.
Сон був таким реалістичним, що Марина підхопилася з холодним потом на чолі, відчуваючи справжній біль у руці.
«Що означає такий сон? – міркувала жінка, приймаючи душ. – Мабуть, щось страшне! – і відразу заспокоїла себе: – Якщо не вірити у сни, вони залишаться тільки снами. Треба думати про щось позитивне».
Але про позитивне не думалося. Марина пила каву й думала про Тамару. Жінка дружила з її матір’ю Елеонорою ще з дитинства. Вони жили в різних будинках, але гралися в одному дворі, де посеред невеличкого скверу був дитячий майданчик. Еля була доброю дівчинкою з великими синіми очима та заплетеним у дві кіски золотавим волоссям. Марина завжди мріяла бути схожою на свою подружку: їй, яка мала темне, пряме й не таке пишне волосся, так хотілося Елиного хвилястого золота. Коли їм виповнилося по шістнадцять років, дівчатка влітку, на час канікул, улаштувалися працювати в кафе офіціантками. На гарненьку Елю задивлялися всі хлопці та чоловіки, і Марина навіть заздрила подрузі. Одного разу до кафе зайшов гурт юнаків. Вони голосно розмовляли, поводилися дещо зухвало й розкуто, достоту господарі не просто цього закладу, а й самого життя. Марина відразу помітила, як пильно стежить за Елею один із юнаків, і сказала про це подрузі.
– Будь уважною, остерігайся, аби не скривдив, – шепнула вона Елеонорі.
– Не переймайся, усе буде гаразд! – мовила на те Еля якось загадково всміхаючись.
Тоді Марина не зауважила тієї Елиної загадковості, бо навіть уявити наслідки візиту юнаків до кафе не могла. Гості гуляли від душі, обсипали офіціанток компліментами та грошима, багато пили й жартували. Попри пізню годину, розходитися вони не збиралися, і власник кафе попросив офіціанток затриматися до останнього відвідувача.
– Вибачте, але я не можу, – заперечила Марина, що повинна була працювати лише до дванадцятої години ночі. – Я вже й так не відчуваю ні рук, ні ніг, а завтра о десятій ранку мені знову заступати на робоче місце.
Не погодилася Марина й на пропозицію подвійної оплати праці поза графіком. Погодилась Елеонора.
– Я зможу, – сказала вона.
– Ти що, здуріла? – зашепотіла їй Марина. – Отой широкоплечий очей з тебе не зводить!
– Ну то й що? Він не перший і не останній, – відповіла