Колян не вбивця?
– Звідки я знаю? У нього взагалі нічого не можна випитати. Плаче й усе.
– А ти влаштував йому справжній допит? – зіронізувала Тамара, наливаючи в каструлю воду.
– Запросив матір того ненормального та при ній кілька разів спробував отримати від нього пояснення.
– І що?
– Постійно плаче, проситься до мами, – говорив чоловік. – Повторює: «Тьотя вбилась», «Треба рятувати», «Крові багато. Страшно!». Ото й усе зізнання.
– Ще раз повторюю: я впевнена, що Колян убити не міг!
– Навмисно – ні, а якщо ненавмисно? Може, він її не хотів убивати, а вдарив чимось по голові, а потім злякався. Розумієш, Томо, жінка померла від удару в потилицю. Її тіло намагалися чи то приховати, чи то бозна-що з ним зробити, бо кров на асфальті була в одному місці, а труп лежав за кілька метрів від нього, в іншому. Якщо він не винен, то навіщо розкладав лілії по тілу вбитої?
– Нам не зрозуміти хід думок таких людей, але Колян не вбивця і це ти зрозумієш згодом.
– Може, й так.
– То Коляна ще не відпустили із СІЗО?
– Днями відпустять. Його батьки оплатили адвоката, сподіваються, що той доб’ється проведення судово-медичної експертизи. Якщо після неї Коляна визнають неосудним, то відпустять додому, – пояснював Анатолій. – Розумієш, Томочко, моя мета не залишити за ґратами хвору на всю голову людину, а знайти справжнього вбивцю.
– То ти не вважаєш Коляна вбивцею?
– Дуже сумніваюся, тому й хочу пробити чужинців.
– Кого?
– Прибулих.
– І ці лілії… Хтось їх мені приносить і досі.
– Потрібно виставити зовнішнє спостереження, аби вистежити його. Я поговорю з керівництвом.
– Не треба за мною стежити! – обурилася Тамара. – Мені ще цього не вистачало!
– Так ти будеш у безпеці.
– Сама якось розберуся!
– Як хочеш, – мовив тихо Анатолій і заплющив очі.
Коли Тамара приготувала вечерю, чоловік уже міцно спав. Жінка розвісила у дворі випрану білизну, поглянула на небо – жодної хмаринки.
Потім зайшла до будинку, замкнула двері, вимкнула світло й лягла спати в іншій кімнаті. Тамара зловила себе на думці, що задоволена тим, що Анатолій заснув і з ним не треба займатися сексом.
«Так не буває, коли люди кохають одне одного», – подумала вона.
Тамара знову згадала Марка. Їм завжди було мало всього: сексу, спілкування, обіймів, поцілунків, ніби щось ізсередини підказувало, що все це може враз обірватися і скінчитися. З Анатолієм не так. Вона вдячна йому, що він був поруч упродовж останніх п’яти років, рятував її від гнітючої самотності й підтримував, але… це все.
«Це просто людська вдячність, а не кохання, – розмірковувала Тамара. – Я звикла до нього, мала за доброго давнього друга, а із сексом припустилася помилки. Я сама вигадала кохання до Толика, справжніх почуттів не було. Сподівалася, що так швидше забуду Марка, й не змогла. І чому останнім часом я так часто згадую його?»
Тамарі не спалося.