трясе наді мною своїм блискучим шиньйоном, мандаринові губи складені в тонку оранжеву лінію. На ній щільно затягнута темно-синя краватка й біла бавовняна сорочка. У неї вузесенька осина талія. Я читаю на бейджі її ім’я: «Ґертруда».
– Коли ми вже, в біса, сядемо в Румунії? – Я більше цього не витримаю.
Спираюся щокою на спинку мого сидіння й дихаю крізь пінисту подушку; вона пахне чужим волоссям.
– Ми приземляємося в Бухаресті за три години, мадам. Ми щойно злетіли.
– Можете принести мені ще вина? – питаю я.
– Я думаю, ви вже випили достатньо. Я не можу вам подати ще більше.
Я закочую очі. Починаю говорити голосніше:
– Я випила достатньо? Ви що, смієтеся? Я випила одну маленьку, крихітну, мікроскопічну пляшечку слабоалкогольного «Шардоне», такого бридкого, що я ледь його проковтнула. – Я не рахую випите в аеропорту, це було в іншому часовому поясі.
Я відкидаюся на сидінні й заплющую очі. Западає тиша. Поряд нікого немає. (Пасажир по сусідству встав і перейшов на якесь інше місце. Не знаю чому.) Я просто хочу спати. Мене нудить від усього цього лайна. Якщо я відключуся, то мені не доведеться думати про це. Уві сні має бути краще за це. Це просто жахіття.
На поверхню води спливають бульбашки. Басейн бездонний і чорний. Її тіло опускається дедалі глибше, яскраво-біле в місячному світлі, бліде, як примара. Ніч темна. Зірки зникли, а повний місяць ховається за деревом. Глуха, непроникна тиша поглинає нас, немов хмара. Я шукаю в темряві її обличчя.
Буль.
Буль.
Буль.
Буль.
А потім бульбашок більше немає.
Вона мертва.
Я перехиляюся далі через край. Дивлюся, але там нічого немає. Тіло Бет зникло. Розчинилося. Я вдивляюся в безодню. Спалахують два яскраві вогники. Її очі? Бути не може. Та що за хуйня? Що відбувається? Її руки тягнуться з води до мене. Вони довгі й білі, нескінченні, наче вугри або варені спагеті. Її руки чіпко хапають моє горло. Я не можу дихати. Задихаюсь. Її пальці стискаються міцніше. Вона тягне мене вниз. Мої ноги ковзають на кахлі, і я падаю в воду. Вона змикається над головою. Я намагаюся зітхнути, вхопити повітря.
Я нічого не бачу, але потім два яскраві вогники блимають, сяють. Обличчя в неї вже не її, а клоуна.
– Хто ти? – питаю я.
– Я Містер Бульбашка, – каже Бет.
Сучка, вона знає, що в мене коулрофобія[20].
Вода вихором засмоктує мене. Я обертаюсь, обертаюсь. Єдине, що я бачу, – це клоун. Круглий червоний ніс, два жовті ока. Навколо її губ розтерта кров.
Вона сміється. Її сміх перетворюється на крик. Але це я кричу.
День другий. Крадій
Субота, 7 травня 2005 року
Лоуер-Слотер, Ґлостершир
Бет калатає у двері ванної кімнати.
– Алві? Ти знову блюєш?
– Ні.
Я змиваю унітаз.
Вона знову б’є в двері.
– Впусти мене.
– Від’їбися.
– Я непокоюся через тебе.
Я закочую очі.
– Гаразд, іду.
Дурнувата