Там його немає.
Чорт. Бля. Лайно. Гадство.
А як щодо Лондона? Чи може він досі бути там?
Я вводжу це місто. Завантажую його обличчя. Обличчя, що затьмарило б усіх янголів… Я зітхаю. Сором мені, про що я лише думаю. Я натискаю «Пошук» і кусаю нігті. Якби ж це спрацювало.
Ще одне нове повідомлення в папці «Вхідні».
Нічого. Спробую ще раз.
Рим? Може, там? Це ж Італія.
О БОЖЕ МІЙ, ЦЕ ВІН.
Це, схоже, зовсім нове фото Ніно, без капелюха (що запханий у мою сумку). «Ніно Бруска, 39 років, Рим». Це крутіше за крутість. Я завжди хотіла побувати в Римі. Він точно очолює перелік місць, які я хотіла б відвідати, перш ніж померти. (Рим, Гавана, Лас-Вегас, Банґкок.) Я чула, що там неперевершені секс-клуби. Усе складається просто чудово.
Каси нарешті відкрилися. Я купую квиток в один бік до Рима і чекаю біля воріт. Подорожую під іменем моєї сестри, адже Алві офіційно вважається мертвою. Мій паспорт могли й заблокувати. Не варто ризикувати. Літак злітає за п’ятнадцять хвилин, і я, бля, вже не можу дочекатися. Я сиджу, соваюся на місці й дивлюся новини.
Ох, бля, це ще що таке?
Я витріщаюся на екран телевізора.
Ця жінка – моя мати.
Що вона, в біса, робить у телевізорі? Це що, шоу про оцінювання антикваріату? Та ні, не воно. Камера наближається до вкритого автозасмагою обличчя матері: бездоганний макіяж, об’ємна зачіска, три низки перлового намиста. Я не чую, що вона говорить. Намагаюся (без успіху) прочитати по губах. Вона чимось віддалено нагадує біляву Маргарет Тетчер, в обох є щось однаково диявольське… Вона колихає на руках заснулого маленького Ернесто, погляд її спрямований у камеру, і мені майже здається, що вона дивиться просто на мене. Я також дивлюся прямо на неї, не моргаючи, не дихаючи, напружена, мов кішка в засідці. Я бачу її вперше за кілька років. Вона анітрохи не зістарілася, мов одне з тих радіоактивних яблук, що продаються в супермаркетах. Може, її заморозили в кріогенній камері та щойно реанімували? Позаду неї – залишки вілли Елізабет, почорнілі, зруйновані вогнем, жевріють і димлять, неначе після авіакатастрофи. Пальми, квіти, кущі жасмину – все вигоріло дотла, перетворилося на попіл, на пил. За її правим плечем виблискує басейн. Я здригаюся на стільці.
На екрані з’являється фото Бет з її медового місяця в Кенії, з великими літерами: «ЕЛІЗАБЕТ КАРУЗО». У мене холоне всередині. Гадство. Тепер це офіційно. Копи шукають мою близнючку. Я впевнена, що вона потрібна їм, щоб допитати щодо мого вбивства. Тобто, звісно, я їм потрібна. Мама благає про допомогу в її пошуку, це видно з відчаю на її обличчі. Б’юся об заклад, поліцейські думають, що я щось знаю. Вважають мене за свідка чи ще гірше. Чи вони підозрюють, що це я вбила власну сестру? Ні, ні, ні, все надто заплуталося. Тепер вони стежитимуть за її довбаною мобілкою. Чому я? Ой, як усе безладно.
Дзінь.
Що ще?
Електронний лист від моєї матері. Я натискаю на текст.
Від: Мевіс Найтлі [email protected]
Кому: