Можете зробити голосніше?
Він додає гучності. Лунає «Wrecking Ball». Я киваю головою в такт басу й пританцьовую на своєму сидінні. Я обожнюю Майлі, вона крута засранка. У неї є татуювання з авокадо. Я хочу набити тату, доки я тут. Думаю, «СМЕРТЬ НІНО» або, можливо, просто «НАХУЙ». Подивимося, в якому настрої я буду.
Струшую у вікно попіл із цигарки. У сухому повітрі висить пил. Машини ніби повзуть жвавими міськими вулицями. На фоні неба окреслені куполи, колони, шпилі та височенні сосни. Це прекрасно. Господи, я вже закохалася в усе це. Бля, це справжня поезія. Це що, собор святого Петра? Ми, мабуть, поблизу Ватикану. О Господи, я неодмінно відвідаю могилу Джона Кітса. Цього покійного хлопця я просто обожнюю. Серйозно, він справжня легенда. «Тобі лишень безсмертя дар діставсь!»[34]
Ось статуя Богородиці, із підсвіченим світлодіодами німбом. Її пофарбована сукня потріскана й синя. Вона завжди нагадує мені Бет.
– Це Трастевере, – перекрикує водій гучну басову партію.
Майлі виспівує про початок війни. Здається, я її чудово розумію.
Автомобіль гальмує біля бордюру, і я плачу водієві. І збираюся виходити.
– То йди вже, божевільна англійська дівчино.
Моя рука на ручці дверей, але я не рухаюсь. Я визираю назовні, на вулицю. Ніно десь тут. Так повідомив «Тіндер». Він не бреше. Я пригадую бензопилу. Тіла. Кров. Я пам’ятаю ту яму в землі в лісі. «ЯКЩО ЗМОЖЕШ НАЗДОГНАТИ МЕНЕ, МОЖЕМО ПРАЦЮВАТИ РАЗОМ». Але що, як він мене наздожене? Куля між очей? Охайно перерізане горло? На тротуарах повно темноволосих чоловіків. Будь-хто з них може виявитися ним…
– Allora?[35] – вигукує водій. Він совається на своєму сидінні та хмуриться.
Я не зможу просидіти тут увесь день.
Ще раз озираюся вусібіч.
Не зробить же він цього серед білого дня, перед усіма цими крамницями.
Я вистрибую з таксі й грюкаю дверима.
– Vaffanculo[36], – кажу я.
Я наміряюся увімкнути «Ейрбнб» і знайти собі нову квартиру, аж тут згадую, що поліцейські шукають мою сестру. Не можна користуватися її телефоном. Його відстежують. У мене досі є мій старий «Самсунґ», але я не можу ризикувати та вмикати його. Ні, тут є лише один вихід. Я куплю собі одноразовий телефон. Тут через дорогу є італійська версія «Карфон Вергаус». Я перебігаю жваву вулицю та заходжу туди.
Квартира приткнулася в звивистому бічному провулку. Горщики з квітами. Плющ. Балкони. Тут тихо. Усамітнено. Безлюдно. Ніхто не почує крику.
Я зустрічаюся з господарем моєї нової квартири (два бали з десяти. Отож не всі італійські чоловіки красунчики. Забираю свої слова назад). Він дає мені ключі, а я даю йому гроші. І він знову зникає.
Та ви, либонь, жартуєте: п’ять сходових прольотів? Та це ж убивство. Не помітно ані ліфта, ані ескалатора. Я розпашіла та вкрилася потом. Сподіваюся, це було варто зусиль. Думаю, що на верхньому поверсі безпечніше, тож це плюс, як на мене. Я відчиняю двері, і… о Господи! Це справжній